В сучасному світі співвідношення між внутрішньодержавним та міжнародним правом є важливим аспектом, що визначає правові рамки суспільних відносин на різних рівнях. Міжнародне право, як система норм та принципів, регулює відносини між суверенними державами. Однак зростання міжнародної взаємозалежності і поглиблення глобалізації ставлять під сумнів традиційні погляди на суверенітет. Держави відчувають необхідність у спільних стандартах та співпраці для вирішення проблем, які переймають не лише окремі нації, а й міжнародне співтовариство в цілому.
Міжнародні договори та конвенції стають невід'ємною частиною внутрішньодержавного правопорядку через процес їхньої ратифікації. Це відображає розпізнавання важливості міжнародного співробітництва та відповідальності перед світовою спільнотою. З іншого боку, конфлікти між національним та міжнародним правом можуть виникати у зв'язку із суперечливими інтересами. Наприклад, питання внутрішньої політики може супроводжуватися втручанням з боку міжнародних організацій чи інших держав. Таким чином, співвідношення внутрішньодержавного та міжнародного права стає складною парадигмою, що вимагає збалансованого підходу та розуміння глобальних викликів. Перехід від взаємодії на рівні суверенітету до глобальної юрисдикції відкриває нові можливості та вимагає адаптації правових систем до потреб сучасного світу.
Питання співвідношення національного та міжнародного права в умовах глобалізації надзвичайно актуальне. Ці дві самостійні правові системи не існують ізольовано одна від одної. Національне право регулює суспільні відносини всередині держави, а міжнародне право – відносини між державами, а також іншими суб’єктами міжнародного права [1, с. 7]. Кожна держава законодавчо визначає власний варіант співвідношення національного й міжнародного права, встановлюючи особливості застосування норм міжнародного права. Існує дві основні концепції (теорії) – дуалістична і моністична. Від вибору теорії залежить статус міжнародних договорів та їхнє місце в національній правовій системі. У державах, які дотримуються дуалістичної теорії, міжнародні договори за своїм статусом, як правило, прирівнюються до нормативно-правового акта, яким положення таких договорів трансформовані в національну правову систему [1, с. 34]. У державах же, які сповідують моноістичну теорію, проблема статусу міжнародних договорів виглядає набагато складнішою. Певні складнощі виникають у зв’язку з тим, що, необхідно визначити місце міжнародних договорів у національній правовій системі. Як правило, це здійснюється на конституційному рівні.
Більшість держав використовує змішаний підхід, поєднуючи елементи монізму і дуалізму. Наприклад: Україна визнає, що міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою, мають пріоритет над національним законодавством, якщо їхні норми суперечать національному праву [2]. Німеччина та Франція дотримуються моністичного підходу, де міжнародне право може мати пряме застосування. Велика Британія переважно дотримується дуалістичного підходу, де міжнародні договори повинні бути втілені через національне законодавство.
У випадках конфлікту між нормами національного права і міжнародного договору або угоди, питання про пріоритет вирішується залежно від правової системи конкретної держави та її міжнародних зобов'язань. Часто це вирішується через механізми міжнародних судів або національних конституційних судів.
Взаємодія національного і міжнародного права представляє складний та постійно еволюційний аспект сучасного правового порядку. Національне право формує основу внутрішнього правопорядку кожної країни, визначаючи права та обов’язки громадян, а також порядок дій державних органів [3]. Міжнародне право визнається як система норм, призначених для регулювання відносин між суверенними державами. Завдання його включає в себе вирішення конфліктів, сприяння співпраці та встановлення загальноприйнятих норм поведінки. Ці два рівні права не завжди гармонійно взаємодіють, але створення ефективної системи взаємодії вимагає зусиль та узгодженості. Часто національні закони піддаються адаптації, щоб відповідати міжнародним стандартам, що сприяє стандартизації правових норм. Забезпечення відповідності національних законів міжнародним зобов’язанням є ключовим аспектом цієї взаємодії. Це допомагає забезпечити єдність правового порядку та стабільність в системі взаємодії.
Важливим викликом для взаємодії є забезпечення ефективності механізмів виконання міжнародних зобов’язань на національному рівні. Це вимагає не лише приведення національних законів у відповідність із міжнародними нормами, але і відповідального ставлення держав до виконання своїх зобов'язань. Завдяки взаємодії національного та міжнародного права можна досягти балансу між суверенітетом держав та потребами глобального співтовариства. Це стає ключовим елементом підтримання стабільності, правопорядку та справедливості як на національному, так і на міжнародному рівнях.
Список використаних джерел:
1. Теорія міжнародного права : навчально-методичний посібник / за ред. завідувача кафедри міжнародного та європейського права О. В. Бігняка. – Херсон : Видавництво «Гельветика», 2020. – 224 с.
2. Берназюк Я. О. Пріоритетність договорів при вирішенні колізій у законодавстві: аналіз судової практики. Юридичний науковий електронний журнал. С. 223-229 [сайт] URL: file:///C:/Users/Lenovo/OneDrive/Desktop/%D0%9A%D0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%9E %D0%92%D0%86%20%D0%A2%D0%94%D0%9F/Report_%D0%9A%D0%B0%D1%82% D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%9A%D1%83% D1%80%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%92%D0%BE%D1%80%D0%B4% 202.0.pdf
3. Актуальні проблеми сучасних міжнародних відносин. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. 17-18 листопада 2023 р., м. Дніпро. / ред. кол.: І. В. Іщенко, І. К. Головко, П. Г. Петров. Дніпро: ПрінтДім, 2023, 290 с. [сайт] URL: https://www.dnu.dp.ua/docs/ndc/2023/materiali%20konf/23.pdf
|