Друга Світова Війна характеризувалася незчисленними порушеннями міжнародного гуманітарного права та невимовними стражданнями її жертв. Тож недивно, що вона стала поштовхом для розвитку МГП, що підтверджується ухваленням за її наслідками чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни, які досі складають основу корпусу права, відомого як право Женеви [1. C. 70]. Однак, незважаючи на те, що під час світового конфлікту застосовувалися практично всі уявні види зброї, війна не призвела до негайного обмеження цих видів зброї засобами міжнародного права. Знадобилося ще кілька десятиліть, аби міжнародне гуманітарне право повернулося до обмеження зброї, започаткованого в Гаазі.
Нове покоління обмеження озброєнь, про початок формування якого можна говорити в 1970-х роках, відзначалося двома основними характеристиками. По-перше, відбулося остаточне розділення двох напрямків: обмеження гонки озброєнь шляхом скорочення арсеналів держав та обмеження чи заборони конкретних видів зброї через порушення ними принципів міжнародного гуманітарного права. Перший напрямок вилився в ряд договорів про нерозповсюдження та скорочення озброєнь (в першу чергу – ядерних [наприклад: 2, 3]). Другий напрямок стосувався як обмеження зброї масового ураження так і обмеження звичайних (конвенційних) озброєнь.
Хоча творці ООН і задекларували бажання «позбавити прийдешні покоління нещасть війни, яка двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе» [4, Преамбула], війна, як засіб вирішення міжнародних суперечок, нікуди не зникла. Ядерне стримування зробило неможливою війну між великими державами, однак під час Холодної війни відбувалися численні локальні збройні конфлікти, що за рівнем жорстокості подекуди не поступалися Другій Світовій [див., наприклад: 5]. Усвідомлення того, що навіть в умовах ядерного протистояння великих держав «малі» неядерні збройні конфлікти залишаються частиною міжнародної реальності створило умови для подальшого розвитку заборон та обмежень звичайних озброєнь.
Найбільш відомим (хоча не найбільш масштабним за кількістю жертв) збройним конфліктом часів Холодної війни стала війна США у В’єтнамі. Вона призвела до виникнення активного антивоєнного руху як в самих США [див.: 6], так і в інших країнах [7, c. 26]. Цьому сприяло широко висвітлюване в пресі використання США певних видів зброї, зокрема мінної, запалювальної та касетної [8]. Застосування нових типів зброї, що могла розглядатися як нелюдська, та громадський тиск у сукупності поставили перед світовою спільною питання про необхідність та можливість обмеження чи заборони відповідних видів зброї.
Так, вже в 1967 році в меморандумі Міжнародного комітету Червоного Хреста, що був спрямований до урядів світу, було поставлене питання про те, чи не слід розглядати напалм як зброю, що приносить непотрібні страждання [9, c. 78-79]. В 1968 році Міжнародна конференція з прав людини, що відбулася в Тегерані під егідою ООН ухвалила резолюцію ХХІІІ, що описувала бомбардування напалмом як приклад «широко поширеного насильства та жорстокості наших часів» та запросила Генеральну Асамблею ООН запропонувати Генеральному Секретарю дослідити «потребу в додаткових гуманітарних міжнародних конвенціях чи можливому перегляді існуючих конвенцій для забезпечення кращого захисту цивільних осіб, військовополонених та комбатантів в збройних конфліктах та можливість заборони та обмеження використання певних засобів і методів ведення війни» [10].
Генеральна Асамблея ООН підтримала пропозицію, що була напрацьована в Тегерані. В 1969 році світ побачила перша серія доповідей «Повага до прав людини в збройному конфлікті». В них Генеральний Секретар ООН вказав, що «легальність чи нелегальність використання напалму виглядає питанням, що може закликати до дослідження, та може зрештою бути вирішеним в міжнародному документі, що прояснить ситуацію» [11]. В 1970 році Генеральний Секретар виступив з пропозицією підготувати ще одну доповідь, зазначивши що вона може «полегшити подальші дії Організації Об’єднаних Націй для скорочення чи заборони такого використання зброї, про яку йдеться, що можуть бути визнані негуманними» [12, c. 175]. Нарешті, в 1971 році Генеральна Асамблея запросила Генерального Секретаря підготувати за допомогою кваліфікованих експертів доповідь щодо напалму та іншої запалювальної зброї та всіх аспектів її можливого використання [13].
На підставі цієї резолюції Генеральний Секретар скликав групу урядових експертів. Їхня доповідь, що була опублікована в 1972 році, стосувалася хімічного складу запалювальної зброї, типів зброї, використання запалювальної зброї у війні, серйозності опіків, ефектів під поширення вогню, соціальних та економічних наслідків. В доповіді відзначалося, що «запалювальна зброя, особливо напалм, вже є предметом широко поширеної огиди та занепокоєння» та робився висновок про необхідність «напрацювання заходів щодо заборони використання, виробництва, розробки та накопичення напалму та іншої запалювальної зброї» [14]. В листопаді 1972 року Генеральна Асамблея схвалила резолюцію в якій висловила підтримку доповіді та заявила, що «запалювальна зброя завжди становила категорію зброї, на яку дивилися з жахом» [15].
Міжнародні неурядові організації не залишилися осторонь процесу мислення щодо нових норм МГП. Так, в 1971 році Міжнародний комітет Червоного Хреста (далі – МКЧХ) скликав Конференцію урядових експертів щодо утвердження та розвитку міжнародного гуманітарного права, що застосовується до збройних конфліктів [16]. За нею послідувала Дипломатична конференція, яка в 1977 році затвердила два Додаткових протоколи до Женевських конвенцій – Протокол І щодо міжнародних збройних конфліктів [17] та Протокол ІІ щодо збройних конфліктів неміжнародного характеру [18]. Першим протоколом було підтверджено заборону “застосовувати зброю, снаряди, речовини й методи ведення воєнних дій, здатні завдати надмірних пошкоджень або надмірних страждань” [18] та заборону невибіркових нападів. Це стало важливим підтвердженням вже існуючих звичаєвих норм щодо систем озброєнь та базою для подальшої розробки конкретних заборон та обмежень.
Література:
1. Вивчаючи міжнародне гуманітарне право: Навчально-методичний посібник / за ред. Т.Р . Короткого. Київ-Одеса: Фенкіс, 2021. 268 с.
2. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї від 01.07. 1968. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_098#Text (дата звернення: 02.11.2024).
3. Treaty on the Limitation of Anti-Ballistic Missile Systems, 1972. URL: https://2009-2017.state.gov/t/avc/trty/101888.htm (дата звернення: 02.11.2024).
4. Статут Організації Об’єднаних Націй, 1945. Преамбула. URL: https://unic.un.org/aroundworld/unics/common/documents/publications/uncharter/UN%20 Charter_Ukrainian.pdf (дата звернення: 02.11.2024).
5. Тумашов А. В. “Холодна війна” другої половини ХХ століття: причини виникнення, хід і її наслідки: дис … канд. істор. наук : 20.02.22. Львів, 2005. 195 с.
6. Кіндратішин К. І., Ямпольська Л. М. Громадська думка та антивоєнні рухи у США під впливом війни у В’єтнамі (1964-1975). Сходознавство. Актуальність та перспективи. Матеріали доповідей IV Міжнародної науково-методичної конференції (Харків, 24 березня 2023 р.). Частина ІІ. Харків, 2023. С. 86-91.
7. Mansour C. The British Movement against the Vietnam War: An Example of Transnational Solidarity? Revue des civilisations anglophone, ibérique et ibéro-américaine. 2017. No 5. P. 26-41.
8. Prokosch E. The Development of the Convention on Conventional Weapons 1971-2003. 2021. URL: https://article36.org/wp-content/uploads/2021/12/The-Development-of-the-CCW.pdf?mc_phishing_protection_id=28048-c7anv7f0s0v91iu3cerg (дата звернення: 02.11.2024).
9. Kalshoven F. The Conference of Government Experts on the Use of Certain conventional Weapons, Lucerne, 24 September-18 October 1974. Netherlands Yearbook of International Law. 1975. Vol. 6. P. 77-102.
10. The Final Act of the International Conference on Human Rights, Teheran, 22 April-13 May 1968. URL: https://legal.un.org/avl/pdf/ha/fatchr/Final_Act_of_TehranConf.pdf (дата звернення: 02.11.2024).
11. Respect for human rights in armed conflicts. Report of the Secretary General, 1969. URL: https://www.refworld.org/legal/resolution/unga/1969/en/26130 (дата звернення: 02.11.2024).
12. Neer M. Napalm: An American Biography. Cambridge, Massachusetts: Belknap Press, 2013. 330 p.
13. UNGA Resolution 2852 (XXVI), 1972. URL: https://digitallibrary.un.org/record/1290632?v=pdf (дата звернення: 02.11.2024).
14. Napalm and Other Incendiary Weapons and All Aspects of their Possible Use: Report of the Secretary-General, UN document A/8803 (1972). URL: https://digitallibrary.un.org/record/1290632?v=pdf (дата звернення: 02.11.2024).
15. UNGA Resolution 2932 A (XXVII), 29 November 1972. URL: https://digitallibrary.un.org/record/644183?v=pdf (дата звернення: 02.11.2024).
16. Reaffirmation and Development of International Humanitarian Law Applicable in Armed Conflicts. Conference of Government Experts, 1971. URL: https://international-review.icrc.org/sites/default/files/S0020860400080074a.pdf (дата звернення: 02.11.2024).
17. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_199#Text (дата звернення: 02.11.2024).
18. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II), від 8 червня 1977 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_200#Text (дата звернення: 02.11.2024).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
