ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ У Х – ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ ХІІ СТ.: ІСТОРІОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ
07.05.2009 00:46
Author: Кудін Сергій Володимирович, кандидат юридичних наук, доцент Академії праці і соціальних відносин
[Theory and history of the state and law. History of political and legal studies. Philosophy of law]
У період становлення Української держави важливим та актуальним є звернення уваги до історико-правової спадщини українського народу. Значущим у цьому сенсі виглядає дослідження вченими історії кримінального права України у Х – першій чверті ХІІ ст. загалом, і його джерел зокрема. Проведення дослідження у цьому напрямі дозволяє виявити стан розвиненості правової культури, правосвідомості українського народу, його правових поглядів. Окрім того, вивчення зазначеного питання сприяє вирішенню загальною теорією держави і права проблеми сутності основних властивостей джерел права: правового звичаю, нормативно-правового акту, правового прецеденту, а також визначенню ролі і значення держави у їх формуванні.
У Х ст. домінуючою формою існування був правовий звичай, який ототожнювався з різними термінами: “обичай”, “старина”, “правда”, “закон”, “покон.” Про домінування звичаєвого права у Х ст. свідчить той факт, що у русько-візантійських договорах їх укладачі посилаються на “закон Руський” (ст. 5 договору Олега, ст. 6, 9, 14 договору Ігоря) – очевидно, неписані норми звичаєвого права, які були розповсюджені на території Середнього Подніпров`я, звідки бере свій початок “Руська земля”. На нашу думку, слід погодитись з поглядами, що висловили М.Ф. Владимирський-Буданов, О.О. Малиновський та деякі інші вчені, які, вважають, що у договорах, в основному, закріплені руські правові звичаї [1, с.310; 2,c.27].
Разом з тим, друга половина Х ст. стала добою нормотворчої діяльності князів. Можна згадати видані княгинею Ольгою “устави” та “уроки”, князем Володимиром – “Статут Земляний” тощо. У сфері кримінально-правових відносин важливою видається реформа, проведена за порадою грецьких єпископів князем Володимиром Святим. Це була, на нашу думку, перша вагома загальнодержавна реформа князівської влади, закон, яким встановлювалась смертна кара. Але незабаром вона була знов скасована. Разом з іншими причинами, які вплинули на відміну смертної кари, не можна не відзначити і роль звичаєвого права, системі якого не були притаманні фізичні покарання. Як справедливо зазначають М.М. Ясинський, М.Б. Свердлов та деякі інші вчені, у цей період правовий звичай як джерело права набував істотного значення [3,c.17; 4, с.80]. З літописних джерел нам відомо, що протягом Х ст. це була, фактично, єдина реформа у сфері кримінального права, проведена князівською владою. Тому можна говорити про те, що кримінально-правові відносини у зазначений час регулювались, в основному, правовими звичаями.
Виходячи із сказаного вище, можна зазначити, що вчені вважають звичаєве право основним джерелом права у Х ст., а у сфері кримінального права нормотворча діяльність князів у той час поступалась за своїм значенням правовому звичаю.
У першій половині ХІ – першій чверті ХІІ ст. була видана Руська Правда, офіційний збірник, який мав загальнодержавний характер. Слід погодитися з поглядом багатьох дослідників щодо джерел норм Руської Правди, до яких слід віднести правовий звичай, княжі постанови, судовий прецедент [1-10]. Серед цих поглядів виділяються позиції М.М. Ясинського та С.В. Юшкова. Перший з них вважає, що у “земський період” “…главной заботой князей по отношению к действующему праву было не творение или создание новых норм и порядков, а признание ненарушимости и авторитета существующих юридических обычаев,…или же…их узаконение…” [3,c.17] Натомість, С.В. Юшков вважає, що провідним джерелом як Короткої, так і Просторової Правди є князівське законодавство [11,c.289-291, 299-300, 320-322, 331-333].
Заперечуючи думку М.М. Ясинського, слід сказати, що князівська влада не тільки санкціонувала правові звичаї, а й виступала у ролі законодавця, який видавав нові норми. До них, наприклад, можна віднести норми щодо стягнення на користь суспільства, держави грошових штрафів, запровадження згідно зі ст. 2 Просторової Правди одночасного стягнення віри і головщини, підвищеної відповідальності за вбивство представників державної адміністрації – “княжих мужів” або за фізичне знущання над огнищанином, деяких обтяжуючих обставин злочинів, деяких обставин, що виключали злочинність діяння тощо.
У той самий час, не можна погодитися з думкою С.В. Юшкова. Адже у Руській Правді міститься багато правових звичаїв. Ними, наприклад, є стягнення різних видів відшкодування шкоди (головщини, пені за посягання на здоров`я, честь, уроку), існування “потоку і пограбування” (хоча і у модифікованому вигляді), закріплення поняття необхідної оборони, принцип відповідальності громади тощо.
Нарешті, слід відзначити і вплив на формування норм Руської Правди судового прецеденту. Так, М.С. Грушевський зазначає, що “Головним джерелом Правди, очевидно, була практика судових рішень…Ся судова практика операла ся передовсїм, розумієть ся, на звичайовім праві, й воно таким чином було головним джерелом Правди.” [6,c.356-357] До судового прецеденту можна віднести випадки, зазначені у ст.23 Короткої Правди про вбивство дорогобужцями князівського конюха, у ст.21 Короткої Правди – про вбивство огнищанина.
Слід зазначити, що нормотворча діяльність князівської влади не обмежувалась виданням лише постанов, які увійшли до Руської Правди. Відомою є її діяльність у сфері церковного законодавства (церковні статути Володимира та Ярослава). З їх укладенням у вітчизняному кримінальному праві з`являються нові, запозичені з візантійського права, норми щодо злочинів проти церкви, сім`ї та моралі. Разом з тим, законодавча діяльність князівської влади мала на собі відчутний вплив давньоукраїнського звичаєвого права. Як правильно зазначає О. І. Лотоцький з приводу наявності у Статуті Володимира багатьох норм, відсутніх у Номоканоні: “…се була вільна рецепція византійських норм, переплавнена в горні національної правно-державної думки… Устав Володимира – се вільна і самостійна рецепція византійського права...” [12,c.220] Відомий радянський дослідник церковного права Я.М. Щапов відзначає різницю і між Статутом Ярослава і грецькими джерелами. Ця різниця, на його думку, полягала у віднесенні у Статуті виключно до церковної юрисдикції проступків, які у Візантії їй не належали (викрадення дівчини, зґвалтування, розлучення, прелюбодіяння, двожонство, скотоложство, образа словом і дією тощо). Як вважає дослідник, якщо у Київській Русі церква могла накладати цивільні покарання, то у Візантії – лише церковно-дисциплінарні [13,c.75]. Слід додати, що санкціонування законодавцем існуючих правових звичаїв, за якими протиправні діяння, які не були відомі у Візантії, мали переслідуватись відповідно до закону, свідчить, на нашу думку, про вплив звичаєвого права на правотворчість законодавця.
Отже, із сказаного вище можна зробити наступні висновки. Як вважає більшість вчених, у період Х – першої чверті ХІІ ст. кримінальне право Київської Русі стосовно його джерел пройшло два етапи. На першому з них (Х ст.) домінуючою формою був правовий звичай. На другому (ХІ – перша чверть ХІІ ст.) правовий звичай також відігравав важливу роль, свідченням чого є існування у правових пам`ятках значної кількості норм звичаєвого права. У той самий час, як відзначають вчені, активізувалась нормотворча діяльність князівської влади, відтак, закон також став однією з важливих форм існування кримінального права Київської Русі. Це свідчить про появу двох тенденцій: посилення органів державної влади та проведення ними політики врегулювання суспільних відносин нормами законодавства. Ще одним джерелом, на думку вчених, був судовий прецедент.
Література:
1. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – 8-е изд. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. – 640 с.
2. Малиновский И.А. Лекции по истории русского права. - Ростов-на-Дону: Издательство кооперативного т-ва “Единение”, 1918. – 488 с.
3. Ясинский М.Н. Внешняя история русского права. - К.: Типография П. Барского, 1895. – 134 с.
4. Свердлов М.Б. От Закона Русского к Русской Правде. – М.: Юридическая литература, 1988. – 175 с.
5. Чубатий М. Огляд історії українського права. Історія джерел та державного права. - Мюнхен-Київ: Ноосфера, 1994. – 224 с.
6. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / АН УРСР. Археографічна комісія. Ін-т історії України. – К., 1993. – Т.3: До року 1340. – 586 с
7. Сергеевичъ В.И. Лекции и исследования по древней истории русского права. – 3-е изд. – СПб: Типография М.М. Стасюлевича, 1903. – 664 с..
8. Калачов Н.В. Предварительные юридические сведения для полного объяснения Русской Правды. – СПб: Типо-литография А.Е. Ландау, 1880. – В.1. – 284 с.
9. Лащенко Р.М. Лекції по історії українського права. - К.: Україна, 1998. – 254 с.
10. Падох Я. Нарис історії українського карного права. – Мюнхен: Молоде життя, 1951. – 128 с.
11. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – М.: Государственное изд-во юридической литературы, 1949. – 543 с.
12. Лотоцький О. Українські джерела церковного права // Праці українського наукового інституту. Серія правнича. – 1931. – Т.5, кн.1. – 318 с.
13. Щапов Я.Н. Устав князя Ярослава и вопрос об отношении к византийскому наследию на Руси в середине ХІ века // Византийский временник. – 1971. – Т.31. – С. 71-78.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
