ГЕНЕЗА І ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
08.10.2009 14:38
Автор: Грегулецький Роман Васильович, магістрант Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ
[Теория и история государства и права. История политических и правовых учений. Философия права]
Формування світогляду людини залежить від багатьох факторів: соціальних, психологічних, політичних, та інших. Але дуже значну роль в цьому процесі відіграє знання своїх коренів, історії свого народу, своєї держави.
Тому для формування особистого та професійного світогляду правознавця так необхідне вивчення не тільки загальної історії своєї країни, але - історії у зрізі еволюції становлення державності. У процесі розвитку держави як наслідок суспільних взаємовідносин, які потребують універсального врегулювання, виникає право.
Основним і найважливішим джерелом українського права є неписане звичаєве право. Як зазначено в юридичній енциклопедії, звичаєве право - це система санкціонованих державою правових звичаїв, які є джерелом права у певній державі, або для певної етнічної чи соціальної групи. [1, c. 566].
Характерною особливістю українського звичаєвого права є його різноманітна яскрава обрядовість, надто багата в царині процесуального права, що вимагає найбільшої активної чинності. Сьогодні не існує процесуального акту чи інституту, які б не мали свого питомого обряду-символу. За доби “Руської правди”, в Литовсько-Руській державі чи й за доби Гетьманщини скривджена, ушкоджена особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ставала перед судом із готовим обвинуваченням, із позваним-винним, якого приводила на суд, з доказами, свідками та інше. [2, c. 139].
Такому характеру давнього процесу відповідали процесуальні акти й інститути, утворені звичаєвим правом: гонення слідом, свод, сочення, заклик на торгу, рота-присяга, лице та інше. Всі ці акти супроводились різноманітними обрядами-символами. Зокрема можна навести такі приклади. У випадках вбивства, покражі чи іншого злочину або шкоди на майні скривджений в першу чергу розшукував сліди, що залишив злочинець чи шкодник. Потім він запрошував свідків, звичайно близьких сусідів і сторонніх людей — “чужих добрих, так званих віригідних людей”, і з цією, іноді численною, “купою”, що в XVI ст. звалася “гарячою копою”, поспішав туди, куди вів “слід”. Цей обряд звався “гоненням сліду”. Коли слід приводив до якоїсь хати чи отари, тоді “купа” закликала власника дому “слід одвести” від себе, тобто одвести підозріння, вказавши винного або його “слід”. [3, c. 140].
Норми звичаєвого права, записані до “Руської правди”, вже забороняли самосуд, відбирання крадених речей силою і встановлювали для цього певний процесуальний обряд, що звався с в о д о м. Скривджений при свідках звертався до посідача крадених речей і вимагав доказу правного набуття їх - “где еси взял?”; за такий доказ уважалося визначення особи, від якої посідач здобував речі. Тоді йшли всі разом — ушкоджений, свідки й посідач — до попереднього посідача — “своду” — й вимагали від нього такого ж доказу. [4, c. 454].
Слід також відмітити у звичаєвому праві обряд - поволання. Цей обряд вживався в кримінальних справах. Складається він із того, що судовий урядник разом із родичами вбитого вивозив трупа на ринок або до замку, або возив по вулицях міста й публічно оголошував (“волав”), хто вбитий й хто його вбив.
Така різноманітна, змістовна й образна обрядовість надає українському звичаєвому праву характер свіжості, життєвості й публічності. Документи, що зберегли до наших часів відомості про діяльність українських судів із доби звичаєвого права, свідчать, що не тільки судді, але й сторони та громада на суді під час процесу виявляли досконале знання українського звичаєвого права; сторони у процесі часто цитували правні звичаєві норми, переказуючи їх зміст в стислих реченнях. [5, c. 56-69].
Отже, підсумовуючи вище зазначене, можна відзначити, що законодавство у Київській Русi, а саме звичаєве право, з’явилося дуже давно, ще з часів ранньофеодальної держави. Це були норми, які виникали на основі звичаю, санкціонувались державою і ставали обов’язковими для виконання.
Література:
1. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - К.: Видавництво «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1999. – Т. 2. – 744 с.
2. Антологія української юридичної думки. В6 т./Редкол.: Ю. С. Шемшушенко (голова) та ін. Том2: Історія держави і права України: Руська Правда/ Упорядники: І. Б. Усенко, Т. І. Бондарчук, І. В. Музика, І. К. Омельченко; відп. Редактор І. Б. Усенко. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2002. – 592с.
3. Там само. - с.140.
4. Там само. - с.454.
5. Толкачова Н. Є. «Звичаєве право України: особливості розвитку» // Часопис «Українське право» 1(17), 2004. – С. 56 – 69.
e-mail: samsung870@gmail.com
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
