Свобода договору (ст.6, 627 ЦК) в сфері господарювання реалізується з певними обмеженнями. Проявом таких є інститут типових договорів, який є обґрунтованим, зважаючи на необхідність забезпечити публічні інтереси, збалансувати приватні інтереси шляхом уніфікації окремих видів договорів задля захисту прав сторін у випадку порушень таких договорів. Сучасний стан практики використання поняття типового договору та суміжних понять зумовлюють необхідність дослідження даної проблематики.
Правова природа типового договору полягає у тому, що він затверджується Кабміном або уповноваженим ним органом виконавчої влади (ч.2 ст.179 ГК) і сторони при укладенні господарського договору не можуть відступити від його змісту, але мають право конкретизувати його умови (п.3 ч.4 ст.179 ГК). Варто зазначити, що положення ГК є не зовсім точними, оскільки не лише КМУ може уповноважити орган виконавчої влади затвердити типовий договір, а і пряма вказівка закону (про що йдеться у п.3 ч.4 ст.179 ГК – напр., ч.2 ст.33 ЗУ «Про цінні папери та фондовий ринок» дає таке повноваження ДКЦПФР). Типовий договір затверджується нормативним актом відповідного компетентного органу. Від типового договору слід відрізняти примірний договір, який рекомендується суб'єктам господарювання органом управління для використання при укладенні ними договорів і при цьому сторони мають право за взаємною згодою змінювати умови примірного договору, доповнювати його зміст (п.2 ч.4 ст.179 ГК). Водночас, типові та примірні договори є видами нормативно-правових актів, основне призначення яких полягає у визначенні необхідної або бажаної з точки зору держави моделі договірного зобов’язання, а також у спрощенні процесу укладання конкретних господарських договорів [1, с.17]. Таким чином, типовий договір – це нормативно-правовий акт, затверджений компетентним органом у встановленій формі, який містить обов'язкові умови змісту певного господарського договору, що його мають намір укласти сторони. Пропонується визнавати типовий договір організаційним договором субординаційного типу [1, с.22], хоча видається суперечливим включення такого договору до будь-яких класифікацій господарських договорів, адже правомірно говорити лише про господарські договори, які прийняті на підставі типових договорів.
Неоднозначним видається застосування диференційованої термінології щодо типових договорів. Зокрема, поряд із поняттям «типовий договір» (ч.2,4 ст.179, 184, ст.272 ГК тощо) використовується і поняття «типова форма договору» (абз.3 ч.6 ст.179 ГК, п.1, 8 Положення про представника органу, уповноваженого управляти відповідними корпоративними правами держави в органах управління господарських товариств, затвердженого Постановою КМУ «Про управління корпоративними правами держави» від 15 травня 2000р.). Вважаю, що послідовним було б розрізняти дані нормативні акти. Зокрема, поняття «типова форма договору» має позначати відповідний набір певних реквізитів, порядку їх викладу, але аж ніяк не визначати конкретні умови договору (на відміну від «типового договору»). На практиці конструкція «типова форма договору» використовується, по-перше, для надання певним органам права затверджувати фактично типовий договір, коли таке право прямо не передбачено законом (напр., Наказ ФДМУ від 01.03.2004р. «Про затвердження Типової форми договору доручення на виконання функцій з управління пакетом акцій, що належить державі», що прийнятий згідно п.8 вищезазначеного Положення), а по-друге, як поняття, що використовується як тотожне типовому договору (напр., затверджений КМУ Типовий договір оренди землі (Постанова №220 від 03.03.2004р.), тоді як Законом «Про оренду землі» (ст.14) передбачено затвердження саме типової форми договору). Висновок про ототожнення на практиці даних понять можна зробити проаналізувавши відповідні типові договори та форми типових договорів (в обох випадках містяться не лише реквізити , а й ряд умов).
На практиці застосовується також поняття «форма типового договору». Дане поняття використовується при затвердженні типового договору у назві затверджуючого акта (Рішення ДКЦПФР від 18.11.2008 № 1336 «Про затвердження форми Типового договору про андеррайтинг», яким затверджено Типовий договір тощо) і фактично також неправомірно ототожнюється із поняттям типового договору; однак, вважаю, таке порушення правил законодавчої техніки не має юридичних наслідків.
Досить проблемним є співвідношення понять «типовий договір» та «типові умови договору». Так, ч.1 ст.630 ЦК передбачає, що «Договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку». Є підхід щодо розуміння терміну «типовий» в даному контексті як синоніму термінів «звичайний», «зразковий», і відповідно відмінності даної категорії від «типового договору» [2, с.319]. Вважаю даний підхід вірним, бо ознаки «типових умов», порядок їх застосування не співпадають із ознаки типового договору. Однак, окрім ЦК, поняття «типові умови договору» передбачено і в інших законодавчих актах. У зв'язку з цим розуміння «типових умов договору» зводиться до наступного: 1)вони мають обов'язковий характер для суб'єктів відповідних відносин, не можуть бути змінені ними (напр., відповідно до ч.2 ст.7 ЗУ «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» діє Наказ Мінагрополітики від 13.05.2005 № 201 «Про затвердження Типових умов господарських договорів між цукровими заводами, бурякосіючими господарствами … »; 2)мають рекомендаційний характер (напр., відповідно до Указу Президента від 4 жовтня 1994 р. N 566 «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України» діє Постанова КМУ та НБУ від 21 червня 1995 р. № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) … », додатком до якої є Типові платіжні умови). Очевидно, що дані акти мають містити лише визначені законом умови, на практиці вони ж містять положення аналогічні типовим та примірним договорам відповідно. Варто також зазначити, що поняття «умови типового договору» слід розуміти як положення змісту відповідного типового договору (поняття ненормативне).
Поряд із розглядуваними поняттями у законодавстві є також: «загальні умови укладання та виконання договору», «особливі умови укладання та виконання договору» (ст.323 ГК і відповідно Постанова КМУ №668 від 01.08.2005р. «Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві»). Очевидно, що зміст даних понять свідчить про регламентацію ними саме аспектів укладання та виконання відповідних договорів; на практиці ж дані такі «умови» стосуються і прав та обов'язків сторін і відмінні від типових договорів наявністю положень щодо умов укладення та виконання та відсутністю викладу у формі договору (але є обов'язковими). У ГК використовуються і поняття «загальні умови договору» та «особливі умови договору» : 1)в значенні спеціального акта, затвердженого у визначеному порядку (ст.271 ГК) та 2)як орієнтир для встановлення джерел, що визначають зміст (умови) відповідних договорів (ч.5 ст.306 ГК).
Отже: 1)необхідно нормативно вдосконалити практику використання понять типового договору, типових умов договору тощо; 2) при застосуванні їх умов слід встановлювати обов'язковість відповідних положень.
Література:
1.Беляневич О.А. Теоретичні проблеми господарського договірного права / Автореф. дис. … д.ю.н.: КНУ імені Т.Шевченка. – К., 2006. – 30с.
2.Науково – практичний коментар до Господарського кодексу України: 2-е вид., перероб. і доп. / За заг. ред. Г.Л. Знаменського, В.С. Щербини; Кол. авт.: О.А. Беляневич, О.М. Вінник та ін. – К.: ЮІ, 2008. – 720с.
e-mail: sashunechka1@mail.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
