ЗАКОНОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ВДОСКОНАЛЕННЯ
31.07.2010 10:34
Автор: Лебедь Наталія Вікторівна, аспірантка кафедри права і законотворчого процесу Національної академії державного управління при Президентові України
В умовах суспільно-політичної трансформації українського суспільства та створення ефективної правової системи особливого значення набуває проблема підвищення якості законів та інших нормативних правових актів. Саме тому в правовому полі держави одне з важливих місць займає законотворча діяльність.
Оскільки, як засвідчила практика, законодавство колишнього СРСР виявилося непридатним для його застосування повною мірою в незалежній українській державі, в процесі державотворення постало питання про пристосування його основних положень і норм до нових суспільно-політичних та соціально-економічних умов та створення власної правової системи.
Дослідження сутності та особливостей законотворчої діяльності неможливе без вдосконалення понятійно-категорійного апарату. Адже, в сучасній науково-правовій літературі відсутнє однозначне розуміння і тлумачення таких базових правових понять, як “законодавчий процес”, “законодавча діяльність”, “законотворчість”.
Серед явищ правового життя законодавчий процес пов’язується із здійсненням законодавчої функції держави і розглядається як особлива юридична діяльність [7]. Законодавча діяльність визначається фахівцями як процес створення правових норм, викладених у законах. Вона здебільшого зводиться до характеристики законодавчої процедури та починається з опису її першої стадії – законодавчої ініціативи, яка в подальшому розглядається Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Законодавча функція, що включає в себе розробку, прийняття, зміну, зупинення дії чи скасування закону, є основною функцією Верховної Ради України.
Законотворча діяльність є багатоплановим правовим явищем, яке має своїм результатом розвиток правової системи держави [1] з виявлення потреб у нормативно-правовому регулюванні певних суспільних відносин та створення відповіднних нових правових норм, зміні та скасуванні діючих, що закріплюються у законах, а також це діяльність з вивчення правової дії (застосування) прийнятих законів з метою їх подальшого вдосконалення.
Як відомо, прийняттю закону передує тривала підготовча робота, яка включає в себе усвідомлення суспільної необхідності прийняття того чи іншого закону, виникнення законотворчого замислу, аналіз проблемних питань суспільних відносин, які потребують правового регулювання, пошук можливого рішення та ін. Проте попередню роботу не можна віднести безпосередньо до законодавчої діяльності. Адже її можуть здійснювати різні державні органи та посадові особи, наукові та спеціалізовані установи, залучені до підготовки майбутнього закону [4]. Від того, наскільки активною та ефективною буде участь вищезазначених суб’єктів у законотворчому процесі значною мірою залежить рівень розвитку та якість національного законодавства.
Зміст і значення законотворчості полягають в тому, щоб серед можливих запропонованих варіантів регулювання вибрати такий, що найбільшою мірою відповідав би потребам та інтересам суспільства, сприяв би вдосконаленню законодавчої системи держави в цілому. Тому процес творення закону у широкому його розумінні можна назвати законотворчістю, яка означає, “перш за все змістовне наповнення дій, які провадяться з проектами законів та прийнятими законами” [6].
Як засвідчує аналіз, чимало прийнятих законів, для розробки і прийняття яких витрачаються величезні інтелектуальні, фінансові, психологічні та інші ресурси, є малоефективними, юридично недосконалими. Нині чинному законодавству притаманна низка прогалин та недоліків, які заважають його реформуванню, створенню правової надійності і системності, що призводять до хаотичності розвитку. До таких, зокрема, можна віднести: відсутність власного досвіду законотворення в перші роки незалежності; невідповідність деяких норм чинних законів положенням Конституції України; відсутність регламентуючих законів з регулювання законотворчої діяльності; брак законодавчо визначеного механізму реалізації законів, контролю за їх виконанням; неузгодженість між окремими положеннями та нормами; недостатня наукова обґрунтованість необхідності прийняття законопроектів; низька якість підготовки законопроектів та недотримання вимог законопроектної техніки; відсутність належного планування законотворчої діяльності з урахуванням суспільних потреб; лобіювання окремих законів зацікавленими суб’єктами законотворчого процесу; слабка взаємодія гілок влади у законодавчому регулюванні соціально-економічного життя суспільства.
Нерідко політичне протистояння в депутатському корпусі призводить до того, що потрібні для держави і суспільства законопроекти відхиляються Верховною Радою України лише через те, що вони ініційовані представниками парламентської опозиції.
На якості законів позначається і тривалість їх розгляду, оскільки від розробки законопроекту до часу його прийняття проходить певний час, за який його положення втрачають актуальність і виглядають застарілими, що тягне за собою необхідність їх постійного оновлення.
Законотворчому процесу в Україні характерне таке явище як стихійність, яка полягає у тому, що законопроекти вносяться на розгляд Верховної Ради України без належного обґрунтування, попереднього опрацювання та обговорення, що не може не позначатися на їх якості.
З огляду на вищезазначене, законодавча система України не повною мірою відповідає вимогам сьогодення і тому виникає необхідність її вдосконалення, здійснення державно-правової реформи.
Одним із важелів, здатних вплинути на рівень ефективності та вдосконалення законотворчої діяльності, могло б бути прискорення прийняття конституційних законів, які стали б засобом приведення в дію норм Основного Закону та дієвим механізмом регулювання низки питань.
Позитивним кроком на шляху підвищення якості законодавства стало б прийняття Закону України “Про закони і законодавчу діяльність”, який визначив би правовий статус закону як акта вищої юридичної сили, закріпив би характерну для парламенту особливу законодавчу процедуру ухвалення законодавчих актів, упорядкував і підвищив би якість, стабільність законів, законодавчої діяльності і на цій основі зміцнив законність і правопорядок.
Важливе значення мало б і прийняття Закону України “Про нормативно-правові акти”, яким встановлювалися б єдині вимоги до нормопроектувальної техніки для суб’єктів нормотворення та регулювалися б питання систематизації державного реєстру всіх видів нормативно-правових актів.
Для підвищення рівня законотворчої діяльності та розв’язання пов’язаних з цим питань важливе значення мала б також систематизація галузевого законодавства, спрямована на усунення застарілих та суперечливих правових норм, забезпечення їх законності та обґрунтованості, плановість законодавчої діяльності.
Комплексне дослідження законотворчої діяльності як багатогранного правового явища, визначення засад та особливостей її функціонування сприятиме подальшому зміцненню правової системи української держави.
Література:
1. Богачова О. В., Зайчук О. В., Копиленко О. Л. Законотворчий процес в Україні – К.: Реферат, 2006. – С. 50.
2. Закон України “Про Регламент Верховної Ради України” // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: www.rada.gov.ua
3. Законотворча діяльність: словник термінів і понять / За ред. В.М. Литвина. - К.: Парлам. вид-во, 2004. – 344 с.
4. Журавський В.С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми). – К.: Парлам. вид-во, 2002. – С. 229-231.
5. Конституція України / Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № З0. – Ст. 141.
6. Ришелюк А.М. Законотворчий процес в Україні: Навч. посіб. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – С. 84.
7. Ющик О.І. Теоретичні основи законодавчого процесу – К.: Парлам. вид-во, 2004. – С. 67-68.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
