Звернення до історико-правового аналізу генезису кримінальної відповідальності за шахрайство в Україні та в зарубіжних країнах дозволяє стверджувати, що він відбувався відповідно до основних етапів розвитку держав та права різних соціально-економічних формацій та охопив різноманітні історичні періоди. Такого роду генезис залежав від різних чинників: а) звичаїв, традицій та релігійних настанов у суспільстві щодо ставлення до обману та подібних до нього дій; б) рівня соціально-економічних відносин; в) стану внутрішньої та зовнішньої торгівлі; г) позиції державної кримінально-правової політики; ґ) наявністю чи відсутністю “класового” підходу до регулювання “майнових” інтересів; д) якісного та кількісного рівня нормативного регулювання кримінально-правової охорони власності тощо. Саме ж поняття “шахрайство” (в його сучасному розумінні) не завжди існувало як у національному, так і в іноземному кримінальному законодавстві, що було пов’язано передусім з розвитком самої мови, особливостями економічних відносин та специфікою тих нормативних конструкцій, якими законодавець у різні історичні часи наділяв аналізоване поняття. При цьому на різних історичних етапах розвиток кримінальної відповідальності за шахрайство мав як підйоми, так і спади, відзначався як суворістю (зокрема, обмани могли каратися стратою), так і ліберальністю (обмани взагалі могли не каратися).
На підставі розгляду особливостей кримінальної відповідальності за шахрайство в Україні вважаємо, що необхідно виділяти такі умовні періоди її розвитку: 1) період формування кримінальної відповідальності за шахрайство та ототожнення його з “воровством”, “татьбою” й “крадіжкою” (ІХ – перша половина ХVI ст.); 2) період нормативного закріплення та удосконалення кримінальної відповідальності за шахрайство (друга половина ХVI ст. – 1922 р.); 3) радянський період ідеологізації кримінальної відповідальності за шахрайство (1922 – 2001 рр.); 4) сучасний період кримінальної відповідальності за шахрайство (2001 р. і дотепер).
Маємо зазначити, що за часів давньоруської держави шахрайство визнавалося гріхом з позиції християнства та асоціювалося з такими категоріями, як “обман”, “неправда”, “брехня”, а також з іншими похідними від них словами. До середини ХVI ст. обманні дії не виділялися в самостійний склад злочину, а переслідувалися кримінальним законом як форма “воровства” (“татьби”, “крадіжки”). Вперше термін “шахрайство” (рос. “мошенничество”) згадується у Судебнику Івана Грозного 1550 р., де у ст. 58 зазначається про таке: “А мошеннику та же казнь, что и татю. А кто на мошеннике взыщет (и) доведет на него; будет (ино) у ищеи иск пропал, а обманщика как (ни) приведут, ино его бити кнутьем”. І якщо спочатку шахрайство традиційно вважалося формою “воровства” (поряд з крадіжкою та грабежем), то надалі воно стає самостійним різновидом розкрадань (“майнових” злочинів), ключовим способом якого є обман (поряд з цим законодавець виділяє різні види шахрайства). У радянський період кримінальна відповідальність за шахрайство стає найбільш суворою (наприклад, за “законом про три колоски” винному загрожувала смертна кара з конфіскацією всього майна за розкрадання державного майна), при цьому пріоритетність кримінально-правової охорони була надана державній та колективній формі власності, а способом шахрайства, поряд з обманом, визнавалося зловживання довірою (починаючи з положень КК УРСР 1922 року). У КК України 2001 р. відповідальність за шахрайство (ст. 190) передбачена серед злочинів проти власності (розділ VI Особливої частини), при цьому всі форми власності охороняються законом однаково, а у 2008 р. норма про шахрайство зазнала гуманізації покарання за основний склад злочину.
Щодо генезису кримінальної відповідальності за шахрайство у зарубіжних країнах, то згадка про цей злочин (як обман) наявна у багатьох стародавніх джерелах права, проте для кожної окремої іноземної держави характерний індивідуальний розвиток такої відповідальності (при цьому, як свідчать результати проведеного нами опитування, майже 90 % респондентів не мають навіть загального уявлення про згадані питання). Слід зазначити, що шахрайські дії не тільки заборонялися усіма світовими релігіями, а й завжди мали економічне підґрунтя, однак спочатку пов’язувалися як з “майновим” обманом, так і з неправдивим доносом, фальшивомонетництвом, підробкою, чаклунством, азартними іграми тощо (наприклад, Закони Хаммурапі, Закони Ману, Закони ХІІ таблиць тощо). Вперше найбільш повне витлумачення поняття шахрайства, яке відповідало категорії “стеліонат”, було зроблено у римському праві, що стало наслідком розвитку іпотечних відносин. У подальшому шахрайство винається, зокрема: злочином, що зашкоджує “праву на істину” (Німеччина); місдимінором, що виник з крадіжки (Англія); виманюванням чи спробою виманювання чужого майна через обманні хитрощі (Франція). Основним способом вчинення шахрайства визнається обман, тоді як зловживання довірою або не є кримінально караним, або утворює інший склад злочину. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.ст. кримінальне право зарубіжних країн спрямовується не стільки на криміналізацію шахрайства (бо це було зроблено набагато раніше), скільки на удосконалення, розширення, модернізацію та гармонізацію усіх норм про злочини проти власності у національних КК різних держав.
В історичних нормативно-правових актах різних часів і народів кримінальна відповідальність за шахрайство залежала від багатьох факторів, зокрема: віднесення шахрайства до кримінально-караного діяння чи до адміністративного (фінансового) правопорушення; пріоритетності захисту тієї чи іншої форми власності; предмета та специфіки обманних дій; моменту закінчення складу шахрайства; кількості заподіяної цим злочином майнової шкоди; особливостей його кваліфікуючих обставин тощо.
e-mail: juliashu@inbox.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
