Забезпечення рівних прав і рівних можливостей всіх прошарків і груп населення на участь в політичному житті країни – необхідна передумова побудови правової держави. І в цьому плані тривала боротьба жінок за свої політичні права, в першу чергу за активне і пасивне виборче право, займає одну з центральних сторінок в історії людства на шляху до справжньої цивілізованості.
Шлях жінок до визнання жіночих прав був дуже довгим і розпочався ще в позаминулому сторіччі. У 1890 р. американський штат Вайомінг першим надав жінкам виборче право. І саме губернатором цього штату в 1925 р. вперше стала жінка – Мейл Тейлоу Рос. У 1893 р. прикладу одного штату послідувала ціла держава Нова Зеландія. Закон про вибори там був ухвалений більшістю всього в два голоси, але він давав жінкам ті ж політичні права, що і чоловікам. У 1902 році жінки отримують право голосу в Австралії. Жінки Фінляндії отримують право голосу в 1906 р., і вже через рік жінки Фінляндії стають членами парламенту. Жінки Росії отримали право обирати після лютневої революції 1917 р. Через рік в Англії отримують це право жінки, яким виповнилося 30 років, заміжні і володарки університетських дипломів, хоча для чоловіків віковий ценз складав усього 21 рік. У Канаді жінкам надані рівні з чоловіками виборчі права. У 1919 р. право голосу отримують жінки в Німеччині, Австрії і Польщі. Наступного року виборче право надане жінкам в США (поправка Конституції США). У 1928 р. у Великобританії віковий ценз для жінок був понижений до 21 року. Виборче право у 1944 р. отримують француженки, а в Об'єднаних Арабських Еміратах жінки отримали виборче право лише в 1997 р. Довго довелося чекати і мешканкам Швейцарії – до 1971 р.
Нормативне закріплення політичних прав жінок виникло лише на початку XX ст. Так, у 1902 р. в Гаазі були прийняті міжнародні конвенції, що стосувалися колізій національних законів з питань про шлюб, розлучення і опіку над неповнолітніми, а в 1904 і в 1910 р.р. – міжнародні конвенції, що стосуються заборони торгівлі жінками і дітьми.
Відразу ж після Першої світової війни протягом декількох років було проведено ряд міжнародних конференцій, і хоча в ході цих конференцій не робилися спроби сприяти здійсненню принципу рівності чоловіків і жінок, на них були розглянуті проблеми, які стосуються жінок. Статут Ліги Націй включав статті, що вимагають гуманних умов праці для всіх, незалежно від статі, а також заборони торгівлі жінками; він забезпечив жінкам доступ у Секретаріат Ліги.
У червні 1945 р. була створена Організація Об'єднаних Націй. У Статут ООН були включені положення, що стосуються принципу недискримінації на основі статі. Одним з перших кроків Організації було прийняття 10 грудня 1948 року Загальної декларації прав людини, одним із основних її принципів став принцип рівноправ’я чоловіків і жінок. Усі учасники-країни ООН ратифікували цю Декларацію, в тому числі і Україна.
Але Україна на сучасному етапі займає 101-ше місце у світі серед 150-ти країн по чисельності жінок у парламенті. На сьогодні у Верховній Раді України кількість жінок-депутатів складає лише 8,7% від загальної кількості, на відміну від більшості країн світу. Так, наприклад, в Аргентині більшість партій ввели 30-відсоткову квоту для жінок у своїх партійних списках. Як результат, кількість жінок у парламенті становить більше ніж 30%. У Бельгії результатом аналогічних дій стало те, що жінки займають більше ніж 35% місць в парламенті. В цілому досить велика кількість країн (Австралія, Австрія, Велика Британія, Венесуела, Греція, Данія, Канада, Польща, Німеччина, Іспанія, Італія, Литва, Мексика, Словаччина, Туреччина та ін.) досягла збільшення політичної активності серед жінок через використання квотування місць у партійних списках. Серед українських сусідів, що мають партійні квоти, – Угорщина (10,6%), Молдова (20,8%), Польща (20,4%), Румунія (11,4%) і Словакія (20% жінок в парламенті).
Отже, в Україні гендерні перетворення в політичному середовищі сприймаються досить неоднозначно, в більшості випадків, навіть негативно. Причини цього різні: патріархальні погляди на роль жінки, недовіра їм управлінських функцій, бо вважається, що основною сферою компетенції жінки здавна визначається сім’я, побут; а також низький рівень мотивації українського жіноцтва щодо їх включення в політичні процеси через неефективну соціальну політику, яка не дає змоги українській жінці вдало поєднувати сім’ю та кар’єру. Але для України, яка визначила свої геополітичні орієнтири, спрямовані на розвиток європейсько-демократичної моделі суспільства, забезпечення гендерної рівності в українському суспільстві загалом, і в політиці зокрема, є необхідним кроком на шляху досягненні цієї мети; тим більше, що про рівне представництво жінок і чоловіків у виборних органах наголошується у документах Європейського Союзу.
Тому, перш за все, потрібно поступово трансформувати суспільне мислення та мотивувати українських жінок щодо їх активного залучення в політичну структуру суспільства, оскільки в цьому є потреба. Також необхідно зрозуміти, що масове залучення жінок в політику є більш ефективним і дієвим кроком, аніж поодиночне представництво жінок в органах влади. Тому актуальним є питання квотування, яке активно критикується в Україні. Існує й необхідність популяризації міжнародного досвіду з питань забезпечення політичних прав жінок, застосування форм і методів впливу на органи влади, роботодавців, громадські структури, суспільство в цілому.
Література:
1. Загальна декларації прав людини від 10 грудня 1948 року // Права людини. Міжнародні договори України. – К., 1992. – С. 18-24.
2. Руднєва О.М. Еволюція правового становища жінок: історія і сучасність / О.М. Руднєва, О.Р. Дашковська. – Х.: Право, 2000. – 196 с.
3. Поленина С.В. Права женщин в системе прав человека: международный и национальный аспект / С.В. Поленина. – М.: Эслан, 2000. – 255 с.
e-mail: viktoria2709@meta.ua
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
