Author: Колісник Олена Сергіївна, студентка ННІ “Економіки і права” Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького
[Theory and history of the state and law. History of political and legal studies. Philosophy of law]
В юридичній науковій літературі не вщухають дискусії щодо доцільності віднесення деяких актів судової влади до форм (джерел) національного права. Йдеться, насамперед, про появу нетрадиційного для нашої правової системи явища – судового прецеденту, – результату судової правотворчості, який характерний для англо-саксонської правової сім’ї. Не менш спірним є питання стосовно надання деяким судовим актам, зокрема, рішенням Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів нормативного характеру. Адже, як зазначає, професор В. Лазарєв, “у постановах Пленуму Верховного Суду України завжди містилися, містяться та не можуть не міститися правила поведінки загального характеру, що звернені якраз не до конкретного суду, а до всіх судових інстанцій та до невизначеного кола осіб у зв’язку з можливістю їх звернення до судових органів. Одноразове застосування норми права ніколи не вичерпує змісту керівного роз’яснення. Постанови відрізняються достатньою визначеністю та містять положення нормативного характеру, що мають юридичну силу” [3, 8]. Аналіз існуючої судової практики дозволяє узагальнити те, що акти Верховного Суду України вже давно відіграють значення судового прецеденту для нижчих судів. Узагальнення судової практики та керівні роз’яснення щодо питань застосування законодавства є його правовою позицією щодо того чи іншого праворозуміння [2]. З огляду на це, чимало науковців відносять судові органи до суб’єктів судової правотворчості. Це пов’язано із реалізацією однієї із функцій судової влади – правотворчої, – під якою розуміють особливу процесуальну діяльність спеціально-уповноважених судових органів, що спрямована на встановлення нормативно-правових приписів, які закріплюються у правотворчих актах [6, 6]. Судова правотворчість є різновидом правотворчості, а тому їй притаманні ознаки: здійснення спеціально-уповноваженим суб’єктом; спрямованість на створення, зміну або скасування нормативних приписів; закріплення її результатів у певних юридичних актах-документах. Незважаючи на це, донедавна існувала думка, що судова правотворчість суперечить принципу розподілу влад. Не визнавали такої функції за судом при прийнятті судових рішень і представники правового позитивізму (командної теорії в праві), зазначаючи, що подібна діяльність суперечить волі суверена, і це втілюється у текстах нормативно-правових актів та змушує суддів їх застосовувати, не розмірковуючи про їх цінність і значення [7, 24]. Радянські дослідники, такі як М. Ісаєв та М. Полянський наголошували, що окремі рішення Верховного суду СРСР не створюють прецедент, але керівні вказівки його пленуму є джерелом права [5, 113]. Представники школи вільного права, яка виникла на початку ХХ століття, навпаки, у своїх працях заклали теоретичні основи судової правотворчості у рамках континентальної системи права й обґрунтували її необхідність та корисність. Послідовники соціологічної школи права, як зазначає, C. Шевчук, підтримували ідею, що норми права для ефективного регулювання суспільних відносин обов’язково припускають певну абстрактність, зміст яких потребує суддівської конкретизації та оцінки. Це стосується, насамперед, конституційних норм-принципів, які неможливо безпосередньо застосовувати у суді без додаткової суддівської конкретизації та правотворчості [7, 27]. Тепер, як зазначає Н. Стецик, судова правотворчість узгоджується з принципом розподілу влад та необхідна для здійснення правосуддя [6, 2]. Такої ж думки дотримується і Д. Лилак, який наголошує на визнанні судової правотворчості, незважаючи на те, що на її заваді стоять позитивістські настрої, що переважають в юриспруденції України, а також те, що судді поставлені в жорстоку залежність від закону [4, 68]. Підтвердженням цього може слугувати прийнятий Закон України “Про судоустрій та статус суддів” від 7.07.2010 року, який не наділив Верховний Суд України правотворчими функціями, тобто не закріпив за ним повноваження щодо надання роз’яснень судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства [1]. Таким чином, Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди, здійснюючи покладені на них функції, приймають акти, які наділені особливою правовою природою: мають багаторазове застосування, є загальнообов’язковими та поширюють свою дію на всіх учасників судочинства. І тому, вже давно назріла необхідність перегляду правових тверджень щодо належності рішень цих органів до джерел національного права.
Література: 1. Закон України “Про судоустрій та статус суддів” від 07.07.2010 р. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2453-17 2. Доценко С. Вплив юридичних актів судових органів на систему джерел національного права// [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vkhnu/Pravo/2009_841/13.pdf 3. Лазарев В. Правоположения: понятие, происхождение и роль в механизме юридического воздействия // Правоведение. – 1976. – №6. – С.8. 4. Лилак Д. Судочинство і проблеми суддівської правотворчості // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 3. – С. 68-71. 5. Мазур М. Наукове обговорення проблем судової правотворчості в радянський період // Бюлетень Міністерства юстиції України . – 2009. – №2. – С. 111-116. 6. Стецик Н. Судова правотворчість: загальнотеоретична характеристика // Часопис Академії правових наук України. – 2010. – №8. – С. 1-6. 7. Шевчук С. Нормативність актів судової влади: від правоположення до правової позиції // Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 9. – С. 23-27. 8. Шевчук С. Судова правотворчість та соціологічна школа права // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 1. – С. 24-29.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
