ДО ПИТАННЯ ПРО ПРАВОВУ ОСНОВУ МІЖВІДОМЧИХ ДОГОВОРІВ УКРАЇНИ З КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА
07.10.2011 18:46
Автор: Узунова Оксана Василівна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права та правосуддя Запорізького національного університету; Мойсейченко Роман Васильович, студент юридичного факультету Запорізького національного університету
Правову основу здійснення міжнародної правової допомоги в процесі розслідування злочинів становлять: міжнародні міждержавні договори (двосторонні і багатосторонні); міжвідомчі договори (угоди); міжурядові угоди з окремих питань, що стосуються взаємодії в боротьбі зі злочинністю. Розглянемо особливості міжвідомчих угод України. До них варто віднести нормативно-правові акти відомчого характеру, видані виконавчими органами України, про порядок співробітництва з компетентними установами юстиції іноземних держав у процесі надання різних видів правової допомоги. Сюди належать ті, що мають міжнародно-правовий характер: Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, Розпорядження Генерального прокурора України, Накази міністра внутрішніх справ України і міністра юстиції України. Дані акти не входять безпосередньо в систему кримінально-процесуального законодавства України, вони приймаються з метою чіткого визначення підстав, умов, правил звернення до іноземної держави й порядку виконання міжнародних запитів, якщо відповідна міжнародна угода між Україною і іншою країною відсутня. Міжвідомчі договори є частиною правової системи України, також як і всі інші міжнародні договори, в силу ст. 3 Закону України "Про міжнародні договори України". Отже, їх норми враховуються в процесі регулювання кримінально-процесуальних правовідносин. На нашу думку, міжнародними договорами можуть бути не тільки договори, укладені від імені України, але й угоди, підписані з доручення Уряду України, - і договори міжвідомчого характеру. Дане положення дозволяє вважати включеними в правову систему країни ті акти, які підписані не від імені України і не мають статусу законів [1]. В.М. Волженкіна вважає, що вид міжнародного договору (міждержавний, міжурядовий або міжвідомчий) визначається лише однією обставиною - від чийого імені він укладений, таким чином угода не може мати "статус закону" - це різні джерела права [2, с. 7]. Вважаємо, що таке визначення є не зовсім вірним. По-перше, положення ст. 3 Закону України "Про міжнародні договори України" не суперечить Конституції України та Кримінально-процесуальному кодексу України. По-друге, закон та ратифікований або нератифікований міжнародний договір України мають різні правові форми, юридичну силу, зміст і значення. По-третє, у кримінальному судочинстві України не затверджується положення про те, що міжнародний договір ставиться вище закону. Мова йде лише про його переважне застосування при виникненні протиріч і колізій з кримінально-процесуальними нормами, що зовсім не свідчить про скасування або незастосування закону України. Таким чином, угоди міжвідомчого характеру є документами міжнародно-правового значення й компетентні органи держави безпосередньо керуються ними й застосовують їх положення в процесі міжнародного співробітництва у кримінальних справах, що відносить дані акти до джерел кримінального судочинства. Надання правової допомоги у кримінальних справах компетентними іноземними і українськими відомствами здійснюється шляхом виконання запитів-доручень. Їх процедура визначається міжнародним договором. При виконанні доручень на території України застосовуються кримінально-процесуальний закони України і міжнародні норми. Стосовно цих питань діє кілька правових актів України, що мають деякі розходження в розмежуванні повноважень. Право зносин з компетентними органами іноземних держав відповідно до Постанови Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. "Про заходи щодо виконання міжнародних договорів СРСР про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах" належить відомствам України, що уклали договір відповідно до предмету їх ведення. Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції" повноваження по здійсненню співробітництва із закордонними органами юстиції мають наступні українські органи: Міністерство юстиції України - щодо запитів судів і Генеральна прокуратура України - щодо запитів органів досудового слідства. Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції" рішення про видачу осіб для притягнення до кримінальної відповідальності та виконання вироків віднесені до виняткової компетенції Генеральної прокуратури України. Розмаїтість міжнародних норм обумовлюється значною кількістю угод між Україною і іноземними країнами, що стосується взаємодії в галузі кримінального судочинства. При їх використанні у кримінальному судочинстві можна сподіватися, що воно піде шляхом спрощення тих процесуальних форм, що невиправдано ускладнюють процес [3, с. 124]. Приведення українського законодавства у відповідність із положеннями міжнародних актів шляхом включення міжнародних норм у кримінально-процесуальне законодавство України викликається, насамперед, зацікавленістю України і інших держав у більш ефективному правовому регулюванні сфери кримінального процесу.
Література: 1. Постанова Кабінету Міністрів України № 422 “Про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру” від 17 червня 1994 року // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=422-94-%EF. 2. Волженкина В.М. Оказание правовой помощи по уголовным делам в сфере международного сотрудничества. - СПб., 1999. - 90 с. 3. Смирнов М. Надання взаємної правової допомоги по кримінальним справам: питання процесуальної форми // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 6. - С. 124-128.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter