Розвиток міжнародного співтовариства на сучасному етапі показав, що основним компонентом даної системи повинна стати людина, її права та гарантії їхніх реалізації. На сьогоднішній день вже склався досить значний комплекс прав як соціального, політичного, так і культурного характеру. Особливе місце в цьому механізмі посідають права людини, пов’язані з процедурою здійснення правосуддя, закріплені у таких міжнародних актах як Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р., Конвенція про захист прав і основних свобод від 4 листопада 1950 р., Міжнародний пакт про громадянські й політичні права від 19 грудня 1966 р.
Оскільки правосуддя – це вид державної діяльності, пов’язаний у певних випадках із застосуванням примусових заходів, основним завданням , яке одержало визнання міжнародного співтовариства, є визначення меж можливого впливу держави на особу. Саме від ставлення держави до особи, її інтересів, гідності, прав залежить механізм побудови кримінального процесу. Правильно визначав І.Я.Фойницький, що як характер і зміст кримінального процесу залежить від становища особи в державі, так і побудова кримінального процесу здійснює глибокий вплив на права та становище особи в державі [1, 10-11].
В якості основного елемента, який буде гарантом здійснення прав людини у сфері кримінального правосуддя, повинен виступати найбільш оптимальний механізм здійснення кримінального судочинства, в основу якого покладено максимальний рівень забезпечення прав особи. Не дивлячись на досить часте вживання таких категорій як «міжнародні стандарти», «Стандарти Ради Європи», ні в науці міжнародного права, а тим більше в кримінальному процесі, не було приділено достатньо уваги розкриттю змісту цих категорій. Все ще залишається актуальним за своїм статусом завдання з вивчення міжнародних стандартів в сфері кримінального судочинства, визначенню їхнього змісту та розробка механізму безпосереднього включення їх в правову систему України.
В.Т. Маляренко досить слушно наголошує про наявність недоречностей у кримінально-процесуальному законодавстві України, невирішеність ряду питань кримінального судочинства й невідповідність вітчизняного кримінально-процесуального законодавства європейським стандартам. Тож, у кримінальному процесі України необхідно створити цілісну концепцію його доктринальної перебудови в контексті європейських стандартів [2, 6].
У науці існують різноманітті концептуальні підходи до розкриття істинного значення поняття терміну «європейські стандарти» та їхніх ознак, але відсутнє чітке визначення сутності зазначеного терміну. За тлумачними словниками термін «стандарт» визначається як типовий вид, зразок, якому повинно відповідати будь-що за своїми ознаками, рисами, якістю; мерило, основа будь-чого [3, 662; 4, 480]. У юридичній енциклопедії міжнародними стандартами вважаються міжнародно-правові норми й принципи, що закріплюють стандартизовані правила поведінки суб’єктів міжнародного права в тих чи інших сферах міжнародного співробітництва [5, 615].
Безумовно, реформа кримінально-процесуального законодавства, перш за все, повинна здійснюватися з урахуванням норм, закріплених у Конституції України, а також чинних міжнародних договорів, обов’язковість яких погоджена і надана Верховною Радою України та є частиною національного законодавства України.
Приведення кримінально-процесуального законодавства в відповідність із Конституцією України й ратифікованими Україною міжнародними договорами та практикою Європейського суду з прав людини дасть змогу наблизитися до європейських стандартів кримінального судочинства. Автор поділяє думку Л.М.Лобойко, що чим далі Україна буде затягувати прийняття нового КПК, побудованого на європейських стандартах, тим більше вона нестиме матеріальних збитків через прийняття відповідних рішень Європейського суду з прав людини.[6, 37]. Як приклад, доцільно навести висловлювання О. Лавриновича, яке він зробив після ухвалення Європейським судом із прав людини рішення у справі Меріт проти України, яким було визнано порушення Україною п.1 ст.6 Європейської конвенції в частині розумних строків провадження в кримінальній справі: «Якщо Україна не хоче і надалі нести збитки, причому не лише фінансові, а й іміджеві, ми маємо швидше рости до цивілізованого сприйняття прав людини. Зокрема, вдосконалювати та адаптувати своє законодавство до європейського. В першу чергу це стосується норм Кримінально-процесуального кодексу. Що, до речі, є одним з основних зобов’язань, взятих Україною при вступі до Ради Європи» [7].
Ратифікація Україною Європейської конвенції з прав людини і основних свобод та протоколів до неї зробила обов’язковими не лише положення стосовно прав людини, а й визнала юрисдикцію Європейського Суду з прав людини з питань тлумачення та застосування Конвенції. Аналіз практики Європейського Суду показує, що значна її частина стосується вирішення ситуацій, пов’язаних із порушенням прав людини у сфері кримінального судочинства.
Невиконання тих чи інших положень конвенції, присвячених кримінальному судочинству, відхилення від них фактично тягне за собою невиконання взятих на себе державою зобов’язань. Однак фактично визнаючи юрисдикцію Європейського Суду з прав людини обов’язковою з питань тлумачення й застосування Конвенції, ми в повній мірі не можемо забезпечити виконання взятих на себе зобов’язань в силу того, що українська правова система не визнає правових прецедентів, до яких належать і рішення Європейського Суду з прав людини. Тож, невизнання судових прецедентів як джерел права являє собою відсутність чіткого й відпрацьованого механізму роботи з ними, що й створює основну проблему в реалізації положень, а значить призводить українську правову систему до відхилень від міжнародних стандартів.
Міжнародні стандарти в галузі прав людини – це напрацьовані міжнародною спільнотою передові норми-принципи, які визначають статутні положення особи в кримінальному судочинстві. Переважно це лише морально-політичні зобов’язання, з рівня реалізації яких можна визначити реальність процесів демократизації в суспільстві та характер взаємовідносин особи та держави, тобто, визначити ступінь розвитку демократичного суспільства.
Серед основних норм-принципів міжнародного права, що належать до загальнолюдських цінностей та мають безпосереднє відношення до кримінального судочинства, слід визначити такі:
1. Принцип верховенства права та повага до законності. Цей принцип полягає в тому, що будь-яка держава-учасник і всі її органи повинні керуватися в своїй діяльності нормами права (ст. 3 Статуту Ради Європи). Дотримання принципу законності передбачає, що дії офіційної влади повинні відбуватися лише на підставі закону в усіх без винятку випадках. Так, наприклад, відповідно до ч.1 ст.5 Конвенції про захист прав людини і основних свобод затримання особи допускається лише у тих випадках, коли для цього є підстави, викладені в п. п. a-f зазначеної статті. Затримання повинно відбуватися лише відповідно до прописаної в законі процедури. Це означає, що будь-яке затримання може бути проведене з урахуванням національного законодавства країни. При цьому закріплюється принцип судового контролю за застосуванням затримання, тому що такий захід як затримання суттєво обмежує право людини на свободу.
У частинах 2 та 3 ст. 6 Конвенції закріплено принцип презумпції невинуватості й певний мінімум процедурних прав обвинуваченого під час здійснення судочинства, наприклад: право бути негайно повідомленим зрозумілою йому мовою про характер та підстави пред’явленого обвинувачення; захищати себе особисто або через обраного ним самим захисника чи мати призначеного йому захисника безоплатно, мати для підготовки до захисту достатньо часу й можливостей; допитувати свідків, які свідчать проти нього чи мати право, щоб ці свідки були допитані.
2. Принцип визнання основних прав і свобод людини й громадянина. Цей принцип означає, що всі особи, які знаходяться під юрисдикцією держави, повинні користатися правами й основними свободами людини й громадянина (ст.3 Статуту Ради Європи). Цей принцип означає те,що міжнародні норми права, що забезпечують захист інтересів особи, повинні бути закріплені в Основному Законі (Конституції) держави. В міжнародно-правових актах встановлений мінімальний стандарт прав людини, який зобов’язані визнавати й забезпечувати держави-учасники.
3. Принцип добросовісного виконання державами зобов’язань з міжнародного права. Відповідно до цього принципу основою міжнародно-правових зобов’язань є Статут ООН, чи загальновизнані принципи та норми міжнародного права чи міжнародні договори. Зазначений принцип має загальний характер, розповсюджуючись також і на міжнародні конференції.
4. Принцип прямої дії міжнародно-правових норм. Цей принцип означає те, що в разі розбіжності норм міжнародного й національного права країн-членів повинен використовуватися принцип безпосередньої юридичної дії міжнародно-правових норм. Так, рішення Міжнародного суду ООН базуються виключно на нормах міжнародного права, мають пряму дію для національних судів і не можуть ними ігноруватися при вирішенні справ, пов’язаних із міжнародним правом (ст.ст. 36, 37 Статуту Міжнародного суду від 26 червня 1945 р.). Безумовно, при реалізації міжнародних стандартів держави-учасники мають певну ступінь свободи, пов’язаної із особливостями їх здійснення в національному праві.
Безумовно, зазначені принципи є важливими гарантіями реалізації загальнолюдських цінностей у кримінальному процесі, пому що вони є правовою базою для міжнародної та національної правозахисної діяльності.
Тож, сподіваємося, що законодавець у новому Кримінально-процесуальному кодексі України врахує міжнародно-правові норми в частині регламентації прав суб’єктів (учасників) кримінального процесу й їхнє правове положення буде відповідати європейським стандартам правового положення особи в кримінальному судочинстві, а також закріпить процедуру реалізації визначених прав.
Автор цілком поділяє думку В.Т. Нора про те, що необхідно критично ставитися до свого минулого й сьогодення, але не як до правової відсталості, а як до правової спадщини, яку слід удосконалювати, у тому числі з урахуванням західного та світового досвіду [8,50-51].
Література:
1. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства / И.Я.Фойницкий. – Спб. – 1912. – Т. 1. – С. 10-11.
2. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія / В.Т.Маляренко. – К.: Юрінком Інтер. – 2005. – 512 с.
3. Ожегов С.И. Словарь русского языка / С.И.Ожегов. – М.: Русский язык. – 1985. – 797 с.
4. Ушаков Д.Н. Толковый словарь русского языка / Д.Н.Ушаков. – М.: Гос.издат. иностранных и национальных словарей. Т.4. – 1940. – 1500 с.
5. Юридична енциклопедія: В 6 т./Редкол.: Ю.С.Шемшученко (гол. редкол.) та ін.. – К.: Укр. енцикл., 1998. –Т.5: П-С. – 2003. 736 с.
6. Лобойко Л.М. Основні підстави і цілі реформування кримінально-процесуального законодавства України // Л.М.Лобойко.- Право України. -№2.- 2009.- С.37.
7. Європейський суд з прав людини визнав порушення права на справедливий судовий розгляд у розумні строки в справі проти України (коментар О.Лавриновича – Міністра юстиції України від 13 квітня 2004 р.) // http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1081156942.
8. Нор В.Т. Захист у кримінальному судочинстві майнових та особистих прав потерпілих від злочину за проектами КПК України: здобутки та прорахунки // В.Т.Нор. – Право України. - №2. – 2009. – С.50-51.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
