Політична реформа стимулювала початок системних змін у державно-правовій системі України на основі зміцнення засад представницької демократії у механізмі здійснення народного суверенітету. Йдеться про необхідність суттєвого підвищення ефективності української політичної системи та інституту парламентаризму, удосконалення партійно-парламентських механізмів організації влади. Водночас, політична реформа заклала конфліктну модель влади, що робить чинну політичну систему на етапі формування правової демократичної держави недієздатною, що, у свою чергу, посилює необхідність теоретико-методологічного обґрунтування системного оновлення та конституційного регулювання суспільних та владних відносин в Україні, зняття суперечностей з основних положень чинної Конституції України та ухвалення за широкої участі громадськості нової редакції Основного Закону сучасної європейської держави.
Актуальними проблемами теорії парламентських функцій є: їх поняття; класифікація та механізми здійснення; напрями розвитку та удосконалення. З приводу класифікації парламентських функцій у теоретиків парламентаризму немає єдиної думки. Питання функціонального призначення законодавчого органу влади в системі органів публічної влади потребує з’ясування категорійно-понятійного апарату дослідження конституційно-правового статусу парламенту в державі, насамперед поняття функції парламенту та його відмежування від суміжних понять: повноваження парламенту, компетенція парламенту. Сукупність юридично встановлених функцій і повноважень парламенту, які визначають його місце в системі влади, є компетенцією парламенту. Тобто, компетенція будь-яких органів державної влади є явищем значно ширшим, аніж їх повноваження. Термін повноваження використовується в тексті Конституції України щодо Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів України. Загалом цей термін набув широкого застосування в українському законодавстві, особливо при встановленні конституційно-правового статусу органів влади. У юридичній енциклопедичній літературі поняття повноваження трактується як сукупність прав і обов’язків органів державної влади, громадських організацій, а також посадових та інших осіб, закріплених за ними в установленому порядку для здійснення покладених на них функцій. У поєднанні з функціями і відповідальністю повноваження становлять правовий статус суб’єкта влади. У контексті визначення ролі парламенту як центру вироблення і формування політики в державі у формуванні правової основи держави, мотивації права і державного управління, проведення теоретичного аналізу досвіду “парламентської політики” важливою є теза вітчизняного правознавця А. Селіванова про те, що Парламент – Верховна Рада України наділена, по суті, політичною владою, і це характеризує її як владу публічну, яка поєднує громадян і державу. Водночас, наголошує учений, вітчизняна наука поки що на теоретичному рівні не володіє всім арсеналом вивірених практикою концепцій, щоб обґрунтувати нову роль і місце парламенту як провідної сили соціального управління суспільства; при цьому кожна думка вченого має сьогодні цінність стимулюючого чинника системного пізнання сучасних реалій [1; С. 3].
З огляду на багатоаспектність аналізу парламентаризму, особлива увага має бути приділена синергетичному підходу, який базується на міждисциплінарних дослідженнях, передбачає варіативність та альтернативність вибору шляхів розвитку політичних процесів, зокрема парламентського процесу. Тому поміж таких загальнонаукових методів, як аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання тощо, використовуються різні методи дослідження теорій представницької демократії та парламентаризму, законодавчого процесу та конституційного права. Залучення інструментального арсеналу синергетики передбачає також дослідження парламентського процесу з позиції синергетичної парадигми, з’ясування співвідношення об’єктивного і суб’єктивного, можливості узгодження дій між різними суб’єктами політики векторів їх спрямування.
Значного поширення при аналізі виборчого процесу та електоральної поведінки набуло застосування у політико-правових дослідженнях біхевіористської методології. Використання у дослідженні парламентаризму, як історично зумовленого наслідку суспільно-політичного розвитку, методу історизму та хронологічного методу надає можливості проаналізувати становлення українського парламентаризму в історичній ретроспективі, вивчити еволюцію конституційного процесу, розвиток парламентського дискурсу.
Для підвищення рівня управління державотворчими процесами варто поєднати програмно-цільовий метод з методами дослідження операцій, що базуються на взаємодії або причинно-наслідкових зв’язках що існують між об’єктами (основною метою застосування цих методів є знаходження оптимальних рішень завдань організаційного типу з урахуванням функціонування всієї організації в цілому) [2; С. 94-104].
Ефективність застосування програмно-цільового методу значно зростає за умов його поєднання з методом прийняття рішень (особливо при визначенні цілей та етапів); методом моделювання; сценарним методом (особливо при розробці прогнозних документів – концепцій, сценаріїв, довгострокових програм); а також з системним підходом і структурно-функціональним аналізом, методом політичного регулювання (є одним з основних методів політичного менеджменту).
Перспективним слід вважати використання методів моделювання і прогнозування при визначенні коаліційного потенціалу політичних, парламентських, опозиційних партій, “віртуального” Центру”, як політичної конфігурації за лінією влада-опозиція, яка, за висновком учених НІСД, може набути тривимірного характеру у випадку, якщо розвиток конфліктної ситуації у владному таборі призведе до дезінтеграційних процесів у системі влади [3; С. 90-103].
У контексті аналізу парламентської діяльності (її прогнозування) корисними є різні соціологічні методи, пов’язані із використанням кількісних методів дослідження. У державно-правовій науці в якості методологічного інструментарію можуть бути задіяні різні прийоми збору, систематизації, класифікації емпіричних фактів та матеріалів, які багато в чому визначаються вихідною позицією дослідника. Серед них: збір та обробка даних, класифікація, аналіз і синтез, узагальнення і типологізація, дедукція та індукція.
Література:
1. Селіванов А. Політичні рішення Верховної Ради України та їх вплив на правове регулювання суспільних відносин //Право України. – 2005. - № 12. – С. 3 - 6.
2. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки. – 2005 /За заг. ред. О.С. Власюка. - К.: НІСД, 2005. – 608с.
3. Политический процесс: основные аспекты и способы анализа: Сб. науч. материалов /Под ред. Е.Ю.Мелешкиной. – М .: Изд. Дом “ИНФРА-М”; Изд-во “Весь мир”, 2001. – 304с.
e-mail: Ssvorak@mail.ru
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
