Система розшукової поліції, яка розпочала формуватися наприкінці XIX століття пройшла у своєму розвитку, принаймні, два основних етапи. Перший з них чітко містить у собі часовий проміжок до видання Закону «Про організацію розшукової частини» від 6 липня 1908 року, а другий – триває з моменту видання цього закону аж до падіння Російської Імперії в 1917 році.
Загальні риси першого етапу розвитку розшукової поліції заключаються в тому, що: по-перше, підрозділи розшукової поліції існують лише в деяких великих містах: у Санкт-Петербурзі, Москві, Києві; по-друге, відсутнє загальне керівництво справою загальнокарного розшуку в Імперії; розшукові відділення входять до складу загальної поліції та зливаються з нею; по-третє, завдання і функції розшукової поліції регулюються, в основному, нормативно-правовими актами загального значення: «Общим учреждением губернским», «Уставом уголовного судопроизводства», «Уставом о предупреждении и пресечении преступлений», «Общим уставом счетным» (мовою оригіналу). Спеціальний законодавчий акт про розшукову поліцію на той час був відсутнім. Другий етап характеризується тим, що розшукова поліція створюється вже в 89 містах Імперії; з’являється спеціальний закон від 6 липня 1908 року, стосовно розшукової поліції. У той же час, загальнодержавний керівний орган кримінально-пошуковою діяльністю в Імперії як і раніше залишався відсутнім. У літературі висловлюється думка, що таким органом було створене в 1906 році 8-е діловодство Департаменту Поліції Міністерства Внутрішніх справ.
Головною лінією розмежування між двома етапами розвитку розшукової поліції в Росії, безсумнівно, є прийняття загальнодержавного законодавчого акту – Закону «Про організацію розшукової частини» від 6 липня 1908 року. На виконання цього закону в 1910 році створюється великий спеціальний відомчий акт, який регулював діяльність усієї системи розшукової поліції Росії – «Інструкція чинам розшукних відділень». Перші розшукові відділення у Російській імперії створювалися при канцеляріях обер-поліцмейстерів, поліцмейстерів і градоначальників. До складу розшукового відділення входили: начальник відділення, його помічник, чиновники, поліцейські наглядачі й інші особи. Начальники та їхні помічники призначалися на посаду та звільнялися зі служби за попереднім погодженням із губернатором і прокурором окружного суду. Спочатку штат розшукових відділень був досить невеликим. Так, штат створеної в 1866 році столичної (Санкт-Петербурзької) розшукової поліції становив 22 оперативних працівники при населенні міста в 517 тисяч чоловік [1, с. 37]. Надалі кількість чинів розшукової поліції постійно збільшується. Так, за даними на 30 грудня 1876 року розшукова частина при канцелярії петербурзького градоначальника складалася із начальника, його помічника, 4 чиновників, 20 поліцейських наглядачів, розшукового діловода, його помічника й архіваріуса [2, с. 37]. Згідно зі штатом, затвердженим у 1887 році, розшукова поліція Петербурга складалась з 50 поліцейських наглядачів, старшого та двох молодших помічників діловода, 30 вільнонайманих агентів і переписувачів [3, с. 1 ]. Збільшується і внутрішня структура столичної розшукової поліції. Від часу її утворення функціонує при розшуковій поліції Стіл приводів, створений з метою здійснення перевірок про наявність судимостей та видачу відповідних довідок. В 1902 році в Петербурзькій розшуковій поліції засновується Стіл про двірників і швейцарів, де зосереджували всі відомості про благонадійність осіб цієї категорії.
Початок XX сторіччя ознаменувався значними змінами в суспільно-політичному житті країни. Законодавчою владою розпочато спроби централізації справи карного розшуку в Росії, що й було реалізовано Законом «Про організацію розшукової частини» від 6 липня 1908 року, ще раніше в березні 1908 року в складі департаменту поліції МВС було створене нове 8-е діловодство, яке стало координуючим загальноросійським органом карного розшуку. Закон від 6 липня 1908 року за обсягом складався з 12 пунктів і 4 додатків. Перший пункт носив загальний характер і встановлював що в складі поліцейських управлінь Імперії створюються розшукові відділення чотирьох розрядів для здійснення розшуку за справами загальнокарного характеру, як у містах, так і в повітах. У другому пункті розглянутого закону перераховано міста Російської Імперії, у яких створювалися розшукові відділення з віднесенням їх до того або іншого із чотирьох розрядів, згаданих у першому пункті. Розряди визначалися в залежності від кількості штатних одиниць розшукового відділення, за розміром грошового утримування й класними чинами, які присвоювались, і розрядами, по пенсійному забезпеченню співробітників відділення. Ці дані в законі відображені в чотирьох додатках, для кожного з розрядів.
При розробці даного закону за зразок був прийнятий штат розшукового відділення в місті Києві. Населення Києва в той час становило 320 тисяч чоловік, а по числу вчинених злочинів це місто посідало перше місце в Росії: на кожні 10 тисяч жителів у ньому відбувалося 6498 кримінальних злочинів. Штат Київського розшукового відділення до 1906 року складався з начальника, його помічника й 18 оперативних працівників. Такий штат досить-таки непогано справлявся з поставленими завданнями. Зі звіту розшукового відділення Києва за 1906 рік видно, що розкриття в ньому досягало 35%, що за тих умов було досить непоганим показником. Примітно, що в цей же період, розкривання злочинів у Москві було менше 10%. Штат Київського розшукового відділення був взятий за зразок штату розшукових відділень першого розряду. Відповідно до першого додатку до закону від 6 липня 1908 року, розшукове відділення 1 розряду складалося з 20 співробітників: начальника, його помічника, чотирьох поліцейських наглядачів, двох чиновників, дванадцяти городових.
До першого розряду закон від 6 липня 1908 року відніс також великі міста Російської імперії, зокрема Харків (210 тисяч жителів) і Тіфліс (190 тисяч жителів).
До другого – закон від 6 липня 1908 року відніс розшукові відділення, створені в містах, населення яких складало від 90 до 190 тисяч жителів, як правило, великих губернських і регіональних центрів. До їх числа ввійшли: Астрахань, Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Казань, Мінськ, Нижній Новгород, Самара, Саратов, Таганрог, Тула, Миколаїв Херсонської губернії. Штат розшукового відділення другого розряду складався з 11 чоловік, тобто майже половини штату відділення першого розряду. До складу розшукових відділень другого розряду входили: начальник відділення, його помічник, три поліцейські наглядачі, шість городових.
Найбільше розшукових відділень віднесено до третього розряду. Ці відділення створювалися в містах із населенням від 35 до 90 тисяч жителів. Таких міст налічувалося п’ятдесят два. Штат розшукового відділення третього розряду становив 8 чоловік: начальник відділення, три поліцейські наглядачі й четверо городових.
У містах з населенням менше ніж 35 тисяч жителів створювалися розшукові відділення четвертого розряду. Але до міст, у яких створювалися такі відділення, відносилися не всі інші міста Імперії, а такі, у яких перебували вищі адміністративні, судові, військові установи (наприклад, Кронштадт), великі підприємства, залізничні вузли. Таких міст налічувалося дев’ятнадцять. Штат розшукових відділень у цих містах був зовсім незначний – усього 6 чоловік: начальник відділення, два поліцейські наглядачі й троє городових.
Розшукні відділення були створені далеко не у всіх навіть губернських центрах Російської імперії.
Література:
1. Мулукаєв Р.С. // Радянська міліція. – 1990. – № 9.
2. Шинджикашвили Д.И. Министерство внутренних дел царской России в период империализма / Шинджикашвили Д.И. – Омск, 1974. – 248 с.
3. Звіт про діяльність Санкт-Петербурзької розшукової поліції за 1903 рік, Спб, 1904.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
