У сучасній юридичній літературі все частіше питання державно-правового розвитку України розглядаються в контексті традицій вітчизняної державності, досвіду правового і політичного розвитку минулих років. Після тривалих непродуманих і поспішних реформ, спрямованих на модернізацію держави та її правової системи за західноєвропейським зразком, виникло розуміння того, що без урахування тисячолітнього досвіду будівництва Української держави її подальший розвиток неможливий.
Між тим, у науковій літературі кількість робіт, присвячених аналізу вітчизняного державотворення є вкрай недостатньою, особливо на тлі глибокого осмислення праць західних мислителів. Як правило, більшу частину досліджень складають праці, присвячені історії ідей західної ліберальної демократії, парламентаризму, раціональної теорії природного права і правової держави. Суспільний ідеал європейських народів для української юридичної науки має важливе але не ключове значення, оскільки правосвідомість і правовий менталітет не можуть змінитися в один момент адже реформи у правовій системі що не враховують правових традицій, праворозуміння та особливостей правової культури громадян, приречені на провал. Тому після краху односторонньої марксистської парадигми виникла необхідність заповнити всі прогалини у вітчизняному правознавстві і відновити наступність наукових традицій України без свідомого спотворення ідей і концепцій минулих років, котрі пропагували ідеологи марксизму-ленінізму.
Ідея правової держави і ліберальної демократії не є вершиною політико-правової творчості. Західні правознавці все частіше звертають увагу на те, що ліберально-правова держава, як державний ідеал, терпить кризу, пов'язану з моральною деградацією і секуляризацією побуту європейських народів. Своєрідна і мінлива політика Заходу змушує шукати симетричну відповідь у формі народовладної ідеї, а невдачі модернізації диктують необхідність вибору між подальшою лібералізацією політичних і правових інститутів і розробкою самобутніх моделей морально-правової держави.
У сучасний період розвитку правової та політичної системи української державності проблема інституту народовладдя має як теоретико-концептуальне так і практичне значення, що базується на історичних традиціях державно-правової самобутності України, її правових та політичних устоях національної правосвідомості і правового менталітету.
У цьому плані теоретиками держави і права та політологами скрупульозно, повинні розглядатися різні варіанти організації інститутів державної влади у вітчизняному правовому та соціокультурному просторі. Замикатися на якій-небудь одній формі правління або державного устрою немає ніякого сенсу так як це заздалегідь обмежує проблемне поле і не сприяє отриманню у повній мірі достовірних і обґрунтованих результатів.
Сучасна Україна вже на протязі двох десятиліть переживає модернізацію основних складових національної державності. Проте дискусії навколо проблеми вибору напрямку історичного руху української держави в міру «нарощування» різного роду змін у правовій, політичній та економічній системах тільки загострюються, підкріплюючись численними теоретичними розробками і практикою державного будівництва, законотворення, розвитку місцевого самоврядування та ін. Роки реформ переконали владні еліти в тому, що звичайне нарощування нормативного масиву, який базується найчастіше на імпортованих правових інститутах, механічне запозичення державних структур приналежних до інших політичних традицій та способів їх формування, неминуче ведуть до кризи, численних і серйозних деформацій у вітчизняному правовому і політичному житті.
Питання цивілізаційної ідентичності пострадянської України з її характерними традиціями народовладдя не випадково знаходиться у фокусі уваги правознавців, політологів, соціологів та інших вчених, об'єднаних ідеєю необхідності подолання комуністичної державно-правової моделі і створення принципово іншого, нового політичного та правового простору.
Проте окремі, вже сформовані у ряду дослідників уявлення про народовладні національні традиції Української держави так і не привели до утвердження системного та зваженого підходу до розуміння нами юридичних, правокультурних, історичних та духовних особливостей українського державотворення.
Звертає на себе увагу і та обставина, що міркування багатьох юристів часто претендують на універсальність схем і залишаються осторонь від юридичної та політичної конкретики народовладних традицій, не «схоплюють» і не розкривають суті і значення метаморфоз, що відбуваються в українському державно-правовому просторі. Безпідставною на нашу думку є концепція не тільки зарубіжних, але й вітчизняних правознавців (філософів, політологів) згідно з якою Україна через уніфікацію і «стандартизацію» ключових правових і політичних інститутів повинна приступити до створення так званої «сучасної правової держави», яка має бути однотипною для всіх «цивілізованих країн», що буде основою для подолання якоїсь «національної обмеженості» в юридичній і політичній галузях, суспільних відносинах, «демократичної неповноцінності» вітчизняної правової культури.
У силу цього, в пострадянській вітчизняній правовій науці багато важливих проблем ще не отримали належної теоретичної, методологічної та практичної розробки. До числа таких «закритих» тем і відноситься питання про правову, морально-релігійну та соціальну природу народовладдя в Україні, органічності даної форми правління українському світу, українській правовій системі, економіці та національній ментальності.
e-mail: Ssvorak@mail.ru
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
