1. Останнім часом у юридичній літературі все більше уваги приділяється з’ясуванню питання щодо об’єктивної природи права. Інакше, постає досить непросте питання, чи є право об’єктивним явищем, чи його розуміння не виходить за межі існуючої на сьогодні в теорії і практиці усталеної парадигми сприйняття як надбудовного (передусім над економічним базисом) суб’єктивного явища. У даному контексті право розглядається як утворення державної влади (держави), а тому від неї залежного і цілком їй підпорядкованого. Подібні погляди на природу, місце і роль права в суспільстві досить поширені в суспільствознавстві. І значний вплив на це мав відомий висновок К. Маркса згідно з яким право «ніколи не може бути вище, ніж економічний устрій і зумовлений ним культурний розвиток суспільства». Тривалий час цей висновок сприймався науковцями (послідовниками марксизму) в якості беззаперечної істини, аксіоми, поширюваної на всі дослідження права. З часом подібна ідеологія у сфері права стала гальмувати розвиток теоретичної думки, до того ж у нових історичних умовах уже не могла сприяти коректному і методологічно вивіреному розв’язанню таких актуальних для України проблем, як утвердження верховенства права, формування і розвитку демократичної і правової держави. У цьому відношенні в літературі висловлена слушна думка, що «держава – винятковий творець і джерело законів, але ні в якому разі не права, держава монополізує законотворчу, і аж ніяк не правотворчу діяльність» (М. Марченко).
З’ясування питання щодо об’єктивності права пов’язано з істотним підвищенням його авторитету в державі, подоланням зухвалого нігілістичного ставлення до нього певних верств суспільства. Тому виникла нагальна потреба, щоб «настояти на визнанні за правом самостійного значення, оскільки право має бути правом, а не якимось додатком (курсив мій – Є.Є.) до економічної, політичної та інших сторін суспільно-державного життя» (Б.О. Кістяківський). Але для сприйняття права цілком самодостатнім явищем не лише теоретично, скажімо, в ідеях, концепціях, доктринах тощо, а й у реальній, практичній площині необхідна докорінна зміна у свідомості суспільства та знання того, яким чином право функціонує як об’єктивне соціальне явище.
2. У 70-х рр. ХХ ст. на сторінках журналу «Правознавство», як відомо, відбулася наукова дискусія на тему «Об’єктивне і суб’єктивне в праві», в ході якої обговорювались питання, що у праві є об’єктивним, тобто незалежним від веління державної влади, науки тощо, а що – суб’єктивним, залежним від намірів і діяльності законодавця, інших державних і суспільних інститутів, прямо чи опосередковано впливаючи на право, його систему функціонування, розвиток. При цьому переважна більшість учасників тієї дискусії, як правило, виходила з досить популярної на той час у юридичній науці філософської теорії відображення, принципову основу якої складає марксистське вчення про співвідношення матерії і свідомості, економічного базису і юридичної надбудови і т.і. Тому головним чином в даному аспекті йшлося про те, наскільки ґрунтовно та всебічно з позицій марксизму в праві (в позитивному розумінні – законодавстві) відзеркалено суспільні закономірності, об’єктивні тенденції економічного та соціально-культурного розвитку суспільства. Не дивно, що названа дискусія заздалегідь дійшла очікуваного загального висновку: право, будучи надбудовною категорією, є суб’єктивним за походженням утворенням, водночас діалектично поєднує об’єктивне і суб’єктивне. З такими поглядами на право не можна погодитись, оскільки вони не відповідають сучасним науковим уявленням і теоретичним розробкам проблем права, призводять до приниження його значення і ролі в суспільстві, та ще більше заплутують вирішення такого важливого і актуального питання, як формування на основі права якісної за змістом та узгодженої з міжнародними стандартами системи національного законодавства. У зв’язку з цим у юридичній літературі правильно наголошується на тому, що головне завдання законодавця полягає в тому, щоб знайти право в самому житті і адекватно виразити його в законах, тому і закон тільки тоді становиться правом, коли законодавець відкрив його в об’єктивній дійсності (В. Лазарєв, Г. Мальцев, М. Марченко, О. Петришин, Л. Спиридонов). Не менш складним пошук права можна спостерігати в діяльності органів правосуддя під час ухвалення рішень у конкретних справах, про що яскраво свідчить практика судів конституційної, загальної та спеціалізованої юрисдикції. У кожному випадку, незважаючи на попереднє визначення права в приписах закону, якими повинен керуватися суддя, це право має бути аргументовано встановленим, щоб кожен із учасників судового процесу сприйняв його об’єктивним і справедливим. Нерідко пошук права органами правосуддя завершується в суді касаційної інстанції та в Європейському Суді з прав людини.
Зазначене ставлення до права, на нашу думку, є визнанням його об’єктивним соціальним явищем. Функція ж законодавця в даному разі є не тільки творчою та складною, але і надто відповідальною, адже це – відповідальність держави перед суспільством і громадянами за прийняті закони, забезпечення умов їх належного виконання в країні. Тому «все існування держави підпорядковане праву… Держава – це правовий союз народу, якому дана правова влада для того, щоб підтримувати право і слугувати праву» (І. Ільїн). Із такою позицією, яка для України є перспективною ідеальною теоретичною моделлю, не можна не погодитися, бо інакше, якими тоді аргументами можна пояснити природу соціальної і правової держави, на відміну від її звичайного, досоціального і доправового періоду існування.
3. У сучасній юридичній літературі об’єктивність права деякі вчені намагаються спростувати тим, що вона призводить до унеможливлення соціальних суб’єктів здійснювати правотворчу діяльність. Так, російський вчений А. Бережнов не сприймає навіть саму ідею визнання права об’єктивним явищем, вважає, що не можна розуміти того, що послідовно проведений об’єктивістський підхід до розуміння Права. ... логічно означає принципову неможливість саму правотворчість соціальних суб’єктів, їх нездатність створити, привнести щось дійсно нове, дещо «своє» у розуміння і зміст права, «істинне» праворозуміння, означає неможливість соціально-творчої зміни таких» (Бережнов А.Г. «Объективтивное» и «субъективное» в контексте теоретико-методологических проблем правопонимания // Теоретико-методологические проблемы права / под. ред. М.Н. Марченко. – М., 2007. – С. 12). Зазначимо, що автор у наведеній тезі ставить декілька проблемних теоретичних питань, з яких неважко зрозуміти, випливають очікувані відповіді. Однак, на відміну від його точки зору, підкреслимо, що визнання права об’єктивним соціальним явищем не означає нездатності соціальних суб’єктів вносити до нього зміни та здійснювати інші творчі дії. Добре відомо, що життєдіяльність людства оточує безліч об’єктивних явищ, чимало з яких застосовують в розвитку економіки країни (енергоносії, метали, інші природні ресурси), у пізнавальному процесі науки, медицини тощо. Але не менш відомо й те, що діяльність соціальних суб’єктів спрямована на збереження цих природних об’єктів, на привнесення до них того, що безпосередньо в природі не існує (вирощування нових кристалів, створення штучних хімічних елементів і т.і.). Досить схожою, на наш погляд, є ситуація з об’єктивністю права, на засадах якого ґрунтується нормальна життєдіяльність суспільства і держави, усіх інших учасників суспільних відносин, у чому вбачається найважливіший аспект дії права, упровадження його верховенства.
Не сприймаючи право як об’єктивне соціальне явище, А. Бережнов пише, що в «противному випадку доведеться скромно припустити, що право само себе ідентифікує і визначає, що має місце якась «об’єктивна самоідентифікація» частини реальності як Права» (Там само. – С. 12). Однак автор, на нашу думку, помиляється, оскільки зазначеної ним «самоідентифікації» не існує в природі, адже мову в такому разі можна вести про належність до права (ідентичність) ідентичність явища, за ознаками схожого на право (аналогічно тому, як проводиться ідентифікація при розслідуванні злочину, упізнання потерпілих за генетичними даними тощо). До того ж, якщо вже й вести мову про ідентифікацію, то її можливо провести із законами чи іншими нормативно-юридичними актами на предмет їх відповідності вимогам права. У даному контексті, якщо вирішення цих питань належить до повноважень органу конституційної юрисдикції, останній, як суд права, має здійснити ідентифікацію вказаних актів і дати однозначну відповідь щодо їх відповідності Основному Законові держави.
У літературі правильно наголошується на тому, що «на якому б етапі свого історичного розвитку не знаходилось право, його точка зору завжди була, є і буде точкою зору необхідності, вираженням соціальних потреб в установленому порядку» (Г. Мальцев). Тобто ідеться про об’єктивність права, самостійне соціальне явище, причому незалежно від того, як і в який спосіб воно сприймається в суспільстві. Тим більше, як зазначав свого часу Б. Кістяківський, в жодній науці немає стільки суперечливих одна одній теорій, як у науці про право, і створюється враження, що нібито вона тільки і складається із взаємовиключних теорій. Насправді це так і є, при цьому неважко уявити, як, перебуваючи у такому стані, правова наука впливає на законотворчість і правозастосовну діяльність, на правосвідомість, зокрема професійну. Адже законодавці при розробці законопроектів, судді, слідчі, інші особи, що працюють у право-застосовній сфері, завжди стоять перед вибором існуючих ідей, теорій, концепцій, підходів тощо, перш ніж вирішити їх практичне використання. Шукаючи певний і допустимий компроміс у розв’язані цієї проблеми, водночас висловлюються і досить скептичні погляди, згідно з якими привнести сьогодні в правову науку по суті щось нове є чимось неймовірним. Якщо це дійсно так, то напрошується висновок, що правова наука вичерпала свій пізнавальний потенціал і можливості, що, як вважають деякі вчені, є симптомом її кризи чи появи в ній «чорної діри» (А. Поляков, О. Черданцев).
І все ж жоден з цих поглядів на стан правової науки, на нашу думку, не відображає закономірності її розвитку, передусім суперечить сутності пізнавального процесу як такого. Факт існування в ній різних теорій, ідей, методології і т.і., у тому числі альтернативних і взаємовиключних, є показником нормального стану в правовій науці, а не кризової ситуації, оскільки процес пізнання нею права продовжується і є нескінченим, як, до речі, і в інших науках.
|