На сучасному етапі реформування сфери охорони здоров’я, що є невід’ємною частиною соціально-економічних перетворень в Україні, важливе значення набуває проблема державного регулювання інвестиційним забезпеченням розвитку медичної галузі. Головною метою реформи є побудова такої моделі охорони здоров’я, яка б забезпечувала рівний та справедливий доступ усіх членів суспільства до необхідних медичних послуг, їх високу якість та економічність при збереженні соціально-прийнятого обсягу державних гарантій.
В умовах обмежених фінансових можливостей Уряд України, на прикладі зарубіжних країн, знайшов шлях до втілення планів розвитку пріоритетних галузей, зокрема сфери охорони здоров’я. Одним із головних результатів діяльності цього є законодавчо регульована взаємодія держави і приватного бізнесу. У західній практиці така взаємодія отримала назву Public-Private Partnership, тобто державно-приватного партнерства (ДПП).
Метою роботи є обґрунтування адміністративно-правового забезпечення ДПП у сфері охорони здоров’я України.
ДПП здатне стати продуктивною формою взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та приватного сектору для фінансової підтримки галузі охорони здоров’я. Основною причиною його зацікавленості органами державної виконавчої влади, а в подальшому і застосування, є обмежені бюджетні кошти та низька якість медичних послуг, необхідність розширення інвестиційної діяльності, залучення новітніх технологій. Тобто партнерство держави та бізнесу дозволить об’єднати потенціал і ресурси, що діятиме за синергічним ефектом та приведе до підвищення функціонування сфери охорони здоров’я в цілому [3].
Організаційно-правові засади взаємодії державних партнерів з приватними партнерами та основні принципи ДПП на договірній основі визначаються Законом України «Про державно-приватне партнерство» від 1 липня 2010 року № 2404-VI (далі - Закон) [1].
Закон дає досить широкий і невичерпний перелік сфер застосування ДПП, зокрема включаючи сферу охорони здоров’я, яка в Україні не завжди розглядається як традиційна сфера ДПП. В країнах Європи охорона здоров’я найпопулярніша та найпривабливіша сфера можливості застосування ДПП, в країнах, що розвиваються – друга після розповсюдженості після дорожнього будівництва.
Також, у згаданому вище законодавчому акті не встановлено критеріїв чіткого розмежування сфер за критерієм доцільності запровадження у них ДПП, на відміну від міжнародного досвіду, відповідно до якого ДПП поширюється на ринкові сегменти економіки, пов’язані зі створенням, відновленням та модернізацією інфраструктури, або наданням публічних (суспільних) послуг.
Законом було запроваджено принципи та підходи до ДПП, окреслено важливість обов’язкового попереднього аналізу ефективності проектів ДПП, визначення приватного партнера на умовах конкурсу, а також передбачено особливу державну підтримку проектів ДПП.
На виконання Закону було розроблено ряд підзаконних актів, які регламентують методичні і організаційно-управлінські аспекти ДПП, але їхня дієвість залишається на низькому рівні через вади Закону та окремих нормативних актів.
Слід відмітити, що процедура здійснення ДПП у сфері охорони здоров’я не набула ще практичного досвіду, на відміну від інших галузей інфраструктури України (транспорт, житлово-комунальне господарство). Також, в Україні не розроблено алгоритму дій, дієвих механізмів та налагоджених процедур, за допомогою яких можна було б реалізувати завдання державної політики щодо розвитку медицини, зокрема шляхом використання механізмів ДПП.
Обов’язковою умовою під час впровадження ДПП у сфері охорони здоров’я є доступність медичної допомоги, якість медичного обслуговування і раціональне використанням ресурсів [4].
Законом встановлено, що правочини, зокрема аналіз ефективності здійснення ДПП, прийняття рішення про здійснення ДПП, визначення приватного партнера, державна підтримка здійснення ДПП та контроль за виконанням договорів, укладених у рамках ДПП, можуть здійснюватись органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів України (відповідно Міністерство економічного розвитку і торгівлі України) [2].
Тобто, враховуючи вимоги законодавства до прийняття відповідного рішення Кабінету Міністрів України Міністерство охорони здоров’я України, як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я, не може вважатися уповноваженим органом і вчиняти вищезгадані правовчини. Відповідно до свого Положення МОЗ України немає законодавчих підстав, крім періодичних доручень Президента України, ініціювати закладам охорони здоров’я, підприємствам, установам та організаціям, що належать до сфери управління Міністерства охорони здоров’я України, подавати пропозиції та стимулювати їх до взаємовигідної співпраці з приватним сектором у межах ДПП.
Отже, нормативне регулювання взаємодії центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та уповноваженого державного органу, відповідального за розвиток ДПП в Україні, передбачатиме право вказаних органів у межах своїх повноважень та законодавства України самостійно приймати рішення про доцільність впровадження проектів ДПП, отримувати консультативну та методичну допомогу уповноваженого органу і зобов’язання погоджувати свою діяльність з відповідними органами державної влади в разі впровадження проектів ДПП, що передбачають отримання державної допомоги.
В Законі слід визначити рівні та органи державного регулювання відносин ДПП, повноваження та загальні засади координації діяльності цих органів щодо ДПП, відповідальність за невиконання/неналежне виконання закріплених за ним повноважень, в тому числі у разі завдання шкоди учасникам ДПП.
Література:
1. Закон України «Про державно-приватне партнерство» від 1 липня 2010 року № 2404-VI.
2. Указ Президента України від 31 травня 2011 року № 634 «Про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України».
3. Підгааєць С.В., Сіташ Т.Д. Проблеми та перспективи розвитку державно-приватного партнерства в системі охорони здоров`я. Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal/.../e123pid.pdf.
4. Мартякова О.В., Трикоз І.В. Державно-приватне партнерство у сфері охорони здоров’я // Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу. – 2011. – № 1(13). С.37-43.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
