Порушення порядку здійснення розрахунків в іноземній валюті є одним з найбільш розповсюджених видів порушень зобов’язань за зовнішньоекономічним договором (контрактом). Особливістю досліджуваної відповідальності є те, що окрім санкцій, передбачених зовнішньоекономічним договором (контрактом), до суб’єкта господарювання-резидента застосовуються санкції, передбачені Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», а саме це: стягнення податковими інспекціями пені у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (митної вартості недопоставленої продукції) за кожний день прострочення понад 180 днів з моменту оформлення вантажної митної декларації, але не більше загальної вартості суми неодержаної виручки або вартості недопоставленого товару[1]. Застосування вказаної санкції є проблематичним на практиці, оскільки вона застосовується до добросовісного суб’єкта господарювання внаслідок неналежного виконання зобов’язань його контрагентом, який не здійснив своєчасну оплату за поставлену продукцію. Тому є необхідним визначення у Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність»[2] чітких підстав звільнення від відповідальності за зазначене правопорушення.
Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» містить лише одну підставу для зупинення нарахування 0,3 % пені: прийняття до розгляду судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом строків, передбачених зовнішньоекономічним контрактом, строк, передбачений правилом 180 днів, зупиняється і пеня за його порушення в цей період не сплачується. При цьому, положення ст. 4 Закону стосуються лише тимчасового зупинення нарахування пені та не застосовуються ретроспективно до строків до моменту прийняття компетентним органом або арбітражем позовної заяви. Аналіз практики податкових органів щодо стягнення зазначеної пені вказує на неоднозначне тлумачення податковими органами терміну «прийняття позовної заяви». Є достатньо розповсюдженою ситуація, коли податкові органи вимагають від суб’єктів господарювання надання ухвали суду або арбітражу про порушення провадження у справі. Але таке тлумачення положень ст. 4 Закону не відповідає позиції Вищого господарського суду та принципам правого господарського порядку. Юридичним фактом, який встановлює процесуальні правовідносини між сторонами спору і судом, є насамперед факт звернення позивача до суду, а не факт порушення провадження у справі. Отже, датою прийняття судом позовної заяви, з якої терміни, передбачені правилом 180 днів, зупиняються, слід вважати саме дату звернення резидента до суду або арбітражу з позовом про стягнення з нерезидента заборгованості за контрактом.
Окрім цього, положення Закону не залишають суб’єктам господарювання врегулювати питання стосовно погашення прострочення заборгованості за контрактом в інший спосіб: шляхом добровільного виконання зобов’язань за договором, зарахуванням зустрічних вимог, затвердженням мирової угоди між резидентом и нерезидентом.
Як вважається, зазначені положення Закону негативно відбиваються на стійкості ділових зв’язків суб’єктів господарювання та на платіжному балансі України, адже експортні операції є його невід’ємним елементом. Доволі часто зовнішньоекономічні контракти передбачають комплексні транзакції,за яких прострочення понад 180 днів не є суттєвим елементом у розрізі всього комплексу правовідносин. Окрім цього, прострочення може виникнути через низку факторів, у тому числі інструкцій самого резидента або дій третьої особи (виробника продукції , банку, перевізника).
Таким чином, представляється за доцільне вважати датою прийняття судом позовної заяви, з якої терміни, передбачені правилом 180 днів, зупиняються, дату звернення резидента до суду або арбітражу з позовом про стягнення з нерезидента заборгованості за контрактом. З метою стабілізації зовнішньоекономічної діяльності та сприяння її розвитку доцільно розширити коло підстав для звільнення від відповідальності за порушення порядку здійснення розрахунків в іноземній валюті, а саме віднести до таких підстав й інші способи врегулювання спору шляхом добровільного виконання зобов’язань за договором, зарахуванням зустрічних вимог, затвердженням мирової угоди між резидентом и нерезидентом тощо.
Література:
1. Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті: Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/91-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994. № 40. – Ст. 364. – (зі змін.тадопов.).
2. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. № 29. – Ст. 377. (зі змін.тадопов.).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
