ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ РЕГУЛЯТОРІВ ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН
29.09.2007 09:02
Автор: Яворська Олександра Степанівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені І.Франка
Нормами статті 7 ЦК України передбачено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. У цій же статті наведене таке визначення звичаю – звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.
Дослідник звичаєвого цивільного права українців М. Гримич зазначає, що в етнологічній та історико-правовій науці існують два підходи до трактування звичаю. Перший – нормативістський, другий соціологічний та антропологічний. Перший базується на баченні звичаю як незмінної, обов’язкової норми, представники другого вважають головними рисами звичаю передусім гнучкість, варіабельність. Адаптивність [1]. Аналізуючи погляди на звичай О. Єфименко, М. Гримич відзначає, що народне звичаєве право і право культурне представляють собою два уклади юридичних уявлень, типово відмінних один від одного, і тому будь-яка спроба систематизувати народне право за нормами юридичної теорії є невдячною справою[2].
В науковій літературі оперують поняттями „правовий звичай”, „звичаєве право”. За висловом С. Дністрянського звичай не має тієї сили, що нею наділене державне право, але все таки має дуже життєву внутрішню силу, оскільки носить на собі авторитарну марку народу[3]. О. Огоновський зазначав, що звичаєм називаємо тривалість практики, звідси і назва цієї категорії права – звичаєве. Звичаєве право опирається на правнім почутті народу[4]. Д. Мейєр визначав звичаєве право як юридичний стан, що розкривається через неоднократне і одинакове застосування. Звичай, за його ж висловом, настільки могутній в юридичному повсякденні, що, напевне, виведе із застосування закон, спрямований проти його застосування[5].
В юридичному словнику 1983р. видання зазначається, що звичаєве право – сукупність обов’язкових до виконання звичаїв внаслідок санкціонування їх державою[6]. Але, звичай, санкціонований державою є правовим звичаєм – юридичною нормою. Сукупність таких правових звичаїв (юридичних норм) не може бути охарактеризована як звичаєве право. Санкціоновані звичаї, набувши характеру юридичної норми, не можуть складати якоїсь цілісної системи, оскільки такі правові звичаї (юридичні норми) належать до різних галузей юридичного права. Характеризуючи звичаєве право як юридичні норми, можна дійти хибного висновку про існування в рамках права юридичного окремої складової – права звичаєвого. Тому звичаєве право – це сукупність усталених через їх багаторазове застосування у практиці повсякденного життя, загальноприйнятних, неписаних правил поведінки, що забезпечуються моральними устоями, національними традиціями, соціальною зрілістю суспільства в цілому.
В радянський період розвитку цивілістичної науки проблематика звичаєвого права практично не досліджувалася. Наприклад, у підручнику С. Вільнянського видання 1958р., у главі ІІ – джерела радянського цивільного права – поміщено окремий параграф: звичаї і правила соціалістичного співжиття. С. Вільнянський зазначав, що в літературі радянського періоду (на той час) питання про значення звичаєвого права, як однієї із форм правотворчості в СРСР, не отримали достатньо яскравого вирішення. В переважній більшості в підручниках зазначається, що звичаєве право в СРСР великої ролі не відіграє, займає скромне місце[7]. В більш пізніх виданнях навчальної літератури звичаєве право не розглядалося взагалі.
Сучасні дослідження звичаєвого права в цивілістичній науці, зазвичай епізодичні, пов’язані з дослідженням джерел цивільного права України. Звичаєве право як один із соціальних регуляторів цивільних відносин аналізує З. Ромовська[8]. Звичаї як джерела договірного права досліджує С. Бервено (в основному з посиланням на Правила ІНКОТЕРМС)[9]. На думку В. Яроцького в контексті проблематики, пов’язаної з обігом цінних паперів, звичай (у значенні звичаєвої норми), з точки зору його місця в механізмі правового регулювання приватноправової сфери, підлягає розгляду як універсальний ненормативний регулятор[10].
В підручниках та коментарях до Цивільного кодексу обмежуються загальними заувагами. Практично у віх випадках виклад навчального матеріалу йде усталеним з радянського періоду шляхом – аналізується виключно цивільне законодавство як регулятор цивільних відносин[11]. Договірне право, статутне право, звичаєве право фактично залишаються поза увагою. Не заперечуючи базового, основоположного місця юридичного права в системі соціальних регуляторів цивільних відносин, юридичного права як цінного соціального досягнення, все ж не можна фетишизувати його вплив на суспільні відносини і тим самим визнавати фактичну монополію держави у сфері правового регулювання в цілому. Новий якісний етап розвитку людського суспільства. виражений в прагненні до демократизації всіх його сфер, визнання людини найвищою соціальною цінністю вимагає нового бачення і у цивілістичній науці, формування нового, якісно вищого рівня праворозуміння.
Прогресивним проявом нового праворозуміння є позиція, зафіксована у рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004р.: право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства.
Проблематика звичаєвого права в сучасних умовах визнання звичаю одним із соціальних регуляторів цивільних відносин вимагає серйозного наукового аналізу як самостійний предмет дослідження.
Поняття „правовий звичай”, яке в теорії права розглядається як самостійна окрема форма (джерело) права нічим не відрізняється від норми права, зафіксованої в нормативних актах. Таке поняття слугує лише вказівкою на походження норми права – вона з’явилася завдяки існуванню звичаю. З моменту фіксації звичаю в нормативному акті звичай не перестає бути звичаєм, а зафіксований у нормі, набуває всіх ознак, притаманних правовій нормі. Тому звичай є джерелом права в розумінні походження, народження права. Формою ж є нормативний акт, в якому зафіксований звичай вже як загальнообов’язкове правило поведінки.
Прикладом кодифікації звичаєвого права є „Руська правда”. В цій історичній пам’ятці писаного права українців звичаєве право було не тільки санкціоноване (узаконене), а доповнено нормативними приписами держави. Наприклад, у Франції – країні кодифікованого цивільного права – звичаї були абсолютно різноманітними в різних провінціях, департаментах і містах. Французькі королі здавна робили спроби провести уніфікацію і кодифікацію звичаїв, що зрештою і привело до прийняття Кодексу Наполеона. В Німеччині звичаєве право визнане джерелом права поряд із законами. Умовою існування звичаю (і одночасно засобом доказування його існування) є застосування звичаю, що знаходить свій вираз в діяльності судів або в адміністративній практиці. На відміну від інших норм права, суддя не зобов’язаний знати звичай, тому обов’язок доказати існування і зміст звичаю може бути покладений на сторону, що посилається на нього. За своєю силою звичаєве право рівне закону і тому звичай, що діє на території всієї країни в принципі може відмінити закон[12].
Співставляти „силу” юридичного права і звичаєвого права по меншій мірі некоректно. Це різні явища, що мають власне коріння, походження, а тому і власну „силу”. Юридичне право забезпечується примусовою силою держави. Звичаєве право – духом народу, його традиціями, менталітетом. А тому наскільки актуальною є проблема відповідності духу писаного права національній культурі, традиціям, менталітету народу. Правові норми не повинні йти врозріз і зокрема з існуючими звичаями в суспільстві.
Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Класичним прикладом такої фіксації, який наводиться в цивілістичній літературі є Правила ІНКОТЕРМС. Міжнародна торговельна палата зібрала і витлумачила звичаї ділового обороту, які вживаються у зовнішній торгівлі[13]. ІНКОТЕРМС має за мету встановити ряд міжнародних правил, що мають факультативний характер, щодо тлумачення найбільш важливих термінів, що застосовуються в договорах купівлі-продажу у зовнішній торгівлі.
У статті 9 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів зазначено, що сторони пов’язані будь-яким звичаєм, щодо якого вони домовилися, і практикою, яку вони встановили у своїх взаємних відносинах. За відсутності домовленості про інше вважається, що сторони мали на увазі застосування до їх договору або до його укладення звичаю, про який вони знали або повинні були знати і який в міжнародній торгівлі широко відомий, такий, що його постійно дотримуються сторони в договорах даного роду у відповідній сфері торгівлі. Таким чином, Конвенція допускає застосування звичаю за умови, якщо сторони знали або повинні були знати про звичай.
Звичаям ділового обороту надається особлива увага. У статті 7 ЦК України окремо зазначено, що цивільні відносини регулюються, зокрема, звичаєм ділового обороту. У ЦК України поняття „звичаї ділового обороту” вживається у нормах багатьох статтей. Про врахування звичаїв ділового обороту йдеться у нормах статтей 529, 531, 532, 538, 613, 627, 630, 654, 682 ЦК України та інших. Практично можна вести мову про врахування звичаїв ділового обороту при тлумаченні оцінювальних понять, таких як: розумний строк, вимоги, що звичайно ставляться тощо.
Т. В. Боднар в контексті дослідження проблематики виконання договірних зобов’язань слушно зауважує, що законодавець невиправдано обмежив можливість застосування звичаїв при виконанні зобов’язання лише звичаями ділового обороту і тому пропонує доповнити статтю 526 ЦК України перед словами „звичаїв ділового обороту” словами „звичаїв, зокрема”. На її думку умови виконання зобов’язань за договорами, що спрямовані на задоволення особистих, споживчих потреб можуть визначатися звичаями (у тому числі місцевими звичаями і традиціями, звичаями національних меншин), а застосування звичаїв ділового обороту властиве для виконання договорів, що укладаються у сфері господарювання[14].
За Цивільним кодексом РФ (стаття 5) значення джерела права надається виключно звичаям ділового обороту. У цій же статті звичаєм ділового обороту визнається правило поведінки, що склалося і широко застосовується в будь-якій сфері підприємницької діяльності, не передбачене законодавством, незалежно від того чи зафіксоване воно в будь-якому документі. Такий законодавчий підхід дозволяє російським цивілістам стверджувати, що звичай – це додаткове джерело права; звичай, за загальним правилом, не вважається джерелом цивільно-правових норм, норми наділені ознаками загальності і обов’язковості, а російські суди при вирішенні спорів застосовувати звичаї не зобов’язані (стаття 10 ЦПК РСФСР, стаття 5 і 11 АПК РФ), а, отже, такі не можна вважати ні загальними, ні обов’язковими [15].
Звичай не має конкретних меж дії в часі, просторі чи по колу осіб. Історична, етнологічна науки можуть досліджувати лише приблизно ареали зародження, розповсюдження, усталеності того чи іншого звичаю, приблизні часові параметри його зародження.
В судовій практиці суддя при вирішенні конкретної справи може апелювати до існуючого в даній місцевості звичаю, опираючись на норми статті 7 ЦК України. Застосування звичаю можливе у разі існування прогалини в праві. В такому випадку знання і застосування звичаїв суддею допоможе у правильному вирішенні справи. Єдиною межею застосування звичаю, як регулятора цивільних відносин, є норма частини 2 статті 7 ЦКУ: звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. Наразі у судовій практиці відсутні рішення з посиланням на звичай. Є кілька чинників, що пояснюють такий стан речей. По-перше, законодавче визнання звичаю регулятором цивільних відносин пройшло порівняно недавно і потрібен певний час для „освоєння” такого правового підходу. По-друге, застосування звичаю як регулятора цивільних відносин вимагає високої не тільки правової, а й загальної культури всіх учасників суспільного життя. Третя група причин пов’язана з правовою проблематикою, а саме процесуального аспекту. Адже норми цивільного процесуального права „неадаптовані” до нових підходів правового регулювання цивільних (приватних) відносин сторін.
Норми статті 8 ЦПК України – законодавство, відповідно до якого суд вирішує справу – приписують: суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти; якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Відповідно нормами статті 213 ЦПК України встановлено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Отже, цивільні процесуальні норми приписують суду при вирішенні конкретної справи керуватися виключно положеннями матеріального права або ж виходити із загальних засад і змісту законодавства.
Отже, специфіка регулювання цивільних (приватних) відносин сторін не тільки юридичним правом, а й правом договірним, статутним, звичаєвим не знаходить адекватного відображення в цивільному процесуальному праві. Судам має бути надане право при розгляді конкретного спору між сторонами враховувати не тільки норми права юридичного, а інші соціальні регулятори. Без такого підходу вирішення будь-якого спору в приватноправовій сфері немислиме.
В цьому специфіка цивільних (приватних) відносин, а відтак і розгляду цивільних справ. Стосовно звичаю, на який посилаються сторони в підтвердження своєї позиції чи спростування позиції іншої сторони процесу, суд не зобов’язаний знати звичай. Тягар доказування його існування та застосування у конкретних відносинах має покладатися на сторону, яка покликається на звичай, але суд не може нехтувати звичаєм, не враховувати його.
Література:
1. Гримич М. В. Звичаєве цивільне право українців ХІХ – початку ХХ століття. – К.: Арістей, 2006. С. 10.
2. Гримич М. Цитована праця. С. 10.
3. Станіслав Дністрянський. Звичаєве право – Асоціяльні зв’язки. Часопись правнича і економічна. – Т.ІV, V. – Львів, 1902. – С. 38.
4. Олександр Огоновський. Систем Австрійського права приватного. – Львів. 1897. С. 25.
5. Мейер Д. И. Русское гражданское право (в 2 ч.). По исправленному и дополненному 8-му изд., 1902. Изд. 2-е, испр. М.:»Статут», 2000.- С. 55 – 56.
6. Юридичний словник. За ред.Б. М. Бабія, Ф. Г. Бурчака, В. М. Корецького, В. В. Цвєткова. К., Головна редакція Української Радянської Енциклопедії. 1983. С. 291.
7. Вильнянский С. И. Лекции по советскому гражданскому праву. Харьков. 1958. С. 52 – 55.
8. Зорислава Ромовська. Цитована праця. С. 74 – 82.
9. С. М. Бервено. Цитована праця. С. 74 - 77.
10. Яроцький В. Л. Цінніпапери в механізмі правового регулювання майнових відносин (основи інструментальної концепції): Монографія. – Харків: Право, 2006.С.39.
11. Див., наприклад, Гражданское право. Учебник. Часть 1. Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого, Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах. За заг. ред. Я. М. Шевченко, харків, Дзера інші
12. Гражданское и торговое право капиталистических государств. Под ред. Е. А. Васильева. Москва. «Международные отношения”. 1993. С. 35, 45.
13. Международные договоры и обычаи. Сборник нормативных актов. Львов. «Каменяр» 1993. С. 39 – 80.
14. Боднар Т. В. Виконання договірних зобов’язань у цивільному праві. Монографія.- К.: Юрінком Інтер, 2005.- С. 62-63.
15. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой. Под ред. О. Н. Садикова. – М,: Юридическая фирма КОНТРАКТ; ИНФРА – М, 1998. – ХХІІ, С. 17 – 19, В. А. Белов. Цитована праця. С.50.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
