Ступінь стійкості правопорядку будь-якої держави багато в чому залежить від дотримання принципу однаковості судової практики. Ігнорування судом правил, створених ним самим, ставить під сумнів законність винесених рішень, в основу яких це правило було покладено. З іншого боку, при підтвердженні судом вищої інстанції правильності прийнятого рішення або при використанні вищестоящим судом при розгляді аналогічної справи правила, створеного судом нижчої інстанції, авторитет цього правила підсилюється і воно стає зразком розв’язання таких справ у нижчестоящих судах.
В літературі не має єдиного визначення судової практики. Щодо поняття судової практики, то проблема неоднозначного тлумачення полягає в тому, що іноді під терміном „судова практика” розуміють роз'яснення вищих судів відносно застосування цивільного законодавства. Вони містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, Вищого Господарського (Арбітражного) суду України та приймаються на основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в порядку судового тлумачення і є обов’язковими при вирішенні цивільних спорів у справах відповідної категорії. В інших випадках вони фактично ототожнюються[1].
Одночасно термін “судова практика” використовується для позначення багаторазового, уніфікованого розв’язання судами однієї і тієї ж категорії справ[2]. Зустрічається і вузьке розуміння судової практики, коли під судовою практикою розуміють сукупність принципових рішень вищих судових інстанцій з питань правозастосування[3], а в інших випадках вони фактично ототожнюються[4].
Слід зауважити, що в літературі пропонувалося розрізняти три види судової практики: поточна, прецедентна та керівна[5]. Поточна практика - досвід застосування законодавства, що відображається в рішеннях судів з конкретних юридичних справ. Дана форма практики є „первинною”. В ній тільки намічаються підходи до вирішення тієї чи іншої категорії юридичних справ. Це досвід, особливо коли мова йде про застосування нових правових норм, має невизначений характер, але поступово збагачується, і включає всі нові грані суспільних відношень, що підпадають під правове регулювання. Керівна практика - досвід застосування законодавства, виражений в особливих актах центральних судових органів, в яких дані практики узагальнено, „вторинна” формулюються у вигляді конкретизуючих нормативних приписів. Це - вища форма практики. Тут досвід застосування законодавства не пов'язаний безпосередньо з відправленням правосуддя з конкретної справи. Прецедентна практика – досвід застосування законодавства, виражений в рішеннях вищих судових органів з конкретних справ, причому рішеннях принципового характеру. Рішення мають принциповий характер в тому випадку, якщо поточна правозастосовча практика свідчить про неоднозначне розуміння (тлумачення) правових норм, в результаті при одних і тих же обставинах приймаються різні рішення. При цьому практика називається прецедентною, так як дає зразок тлумачення та застосування права, якому в силу авторитету вищих судових органів повинні слідувати інші суди. В зв’язку з наведеною класифікацією під джерелом права пропонувалося розглядати не поточну судову практику, а прецеденту тобто рішеннями, що приймаються вищими судовими інстанціями з принципових питань, які по-різному розв’язуються нижчестоящими судами[6].
Проте така позиція підлягає уточненню. Будь-яка судова практика (тобто сумарного результату розгляду окремих справ) на відміну від прецеденту, що створюється окремо прийнятим судовим рішенням, може включати і певну кількість принципових рішень суду. Проте про „прецедентність” судової практики йдеться тільки в аспекті, коли на підставі прецедентного рішення починають приймати аналогічні рішення, що в остаточному підсумку завершує формування певної норми, і ця сукупність окремих прецедентних рішень (бо власне кажучи, тільки перше рішення є прецедентом, інші вже є його відтворенням) розглядається як частина судової практики.
Суд, як правило, виконує правозастосувальну, інтерпретаційну функцію. Приймаючи конкретне рішення у справі, він також враховує судову практику щодо розгляду справ цієї категорії вищими судовими інстанціями, що склалася і може мати різну форму для того, щоб рішення не було скасовано при його перевірці в апеляційному або касаційному порядку. Правотворча функція у суду виникає тільки при подоланні прогалини у праві і у законодавстві. Тому ми розрізняємо прецедент правостворення і його застосування та прецедент тлумачення і правозастосування.
Традиційний підхід визнає роль судової практики, якою є сукупність рішень за окремими видами спорів, як фактора який спрямований не тільки на удосконалення норм законодавства, але й в окремих випадках усуваючи прогалини в праві і в законодавстві. Формою подолання таких прогалин стає конкретне судове рішення. В цьому випадку має місце правостворюючий прецедент (прецедент правостворення і правозастосування). Сукупність вказаних рішень створили прецедентну практику, яка в свою чергу була врахована під час кодифікацій 60-х років і знайшла відображення в цивільних кодексах більшості радянських республік у вигляді розділу щодо зобов’язань про відшкодування шкоди, заподіяної під час рятування соціалістичного майна[7]. Результатами узагальнення судової практики є створення загальних правил, що в свою чергу, формують певний тип поведінки у визначених суб’єктів – суддів, тобто як і який закон та до яких відносин вони будуть застосовувати до певних типових ситуацій. Окремі прецедентні рішення були враховані і при підготовці роз’яснень, які, на нашу думку, в більшості випадків виробляються на підставі прецедентів тлумачення і застосування, що допускається вищою судовою інстанцією[8].
В літературі слушно зазначалося, що прецедент на відміну від судової практики, тобто сумарного результату розгляду конкретних справ, створюється окремим прийнятим судовим рішенням, яке вправі приймати тільки вищі судові інстанції[9]. Проте більш точним з нашої точки зору буде виходити з того, що Рішення може бути визнано прецедентом якщо воно було прийнято судом будь-якої інстанції, усунуло прогалину, пройшло перевірку в апеляційному і касаційному порядку, опубліковано в офіційному печатному органу Верховному Суду України. Законодавче закріплення судового прецеденту в цивільному судочинстві повинно відбутися в ЦПК України з зазначенням умов його застосування. Судова практика засобом виявлення прогалин у законодавстві і праві, і є середою для формування судових прецедентів. В свою чергу прецеденти є невід’ємною частиною судової практики та однієї з її форм, яка спрямована на подолання прогалин у законодавчому регулюванні та визначають напрямки формування судової практики.
Розуміючи дискусійність внесених пропозицій, автор сподівається, що вони зможуть слугуватиме базою для наукової дискусії і підґрунтям для подальших наукових розробок у обраному напрямку.
Література:
1. Цивільне право України: Курс лекцій: У 6-ти томах Т.1. Книга 1 /За ред. Р.Б. Шишки, В.А. Койтора. – Харків.: Еспада, 2004. – С. – 57-58.
2. Харитонов Е.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України. – К.: Істина, 2003. – С. 42.
3. Боботов С.В. Конституционная юстиция. – М., 1994. – С. 108.
4. Цивільне право України: Курс лекцій: У 6-ти томах Т.1. Книга 1 /За ред. Р.Б. Шишки, В.А. Койтора. – Харків.: Еспада, 2004. – С. – 57-58.
5. В інших джерелах виокремлюються таки види правозастосовчої практика як 1) поточна, 2) прецедентна и 3) узагальнена. В поточному вигляді практики майбутній досвід тільки починає формуватися в вигляді деяких тенденцій правозастосування. Але вже в „прецедентному” пласті досвід правозастосування певним образом упорядковується і виходе за межу нестабільних тенденцій, при цьому він одержує ту чи іншу зовнішню стійку об’єктивізацію – Див.: Рожнов А.П. Правоприменительная практика как нетрадиционный источник росийского права. – Волгоград, 2003. – С. 11.
6. Гук П.А. Судбеный прецедент как источник права. Дисс. канд. юрид. наук: 12.00.03. – Саратов, 2002. – С. 88-89.
7. Див.: Дрішлюк А.І. Про визначення місця судового прецеденту в системі джерел цивільного права України // Університетські наукові записки. Збір. Науков. праць. № 3 (15) – С. 72-75.
8.Див.: Дрішлюк А.І. Законодавче закріплення судового прецеденту на прикладі примусового припинення права власності // Наукові записки. Серія „Право”. Вип. 6. – Острог, 2005. – С. 243-249.
9.Боботов С.В. Нормообразующая функция судебной практики / Судебная система России: Учеб. пособие. – М.: Дело, 2000. – С. 30; Гук П.А. Судебный прецедент как источник права. Дисс. канд. юрид. наук: 12.00.01. – Саратов, 2002. – С. 83.
e-mail: jurdep@rambler.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
