Метою забезпечення зобов’язань виступає захист інтересів кредитора від можливої недобросовісності та неакуратності боржника, і можливість надання кредитору гарантії здійснення його права за договором. Наряду з традиційними засобами забезпечення зобов’язань, які завжди існували у цивільному праві, а саме: неустойка, порука, завдаток, застава, - діючий Цивільний кодекс України (далі за текстом – ЦК України) містить у собі два нових (по відношенню до ЦК України 1963 року) засобу забезпечення зобов’язань – банківська гарантія та притримання майна боржника.
Притримання, як один із видів забезпечення виконання зобов’язань передбачений ст.ст. 594-597 ЦК України. Згідно зі ст. 594 ЦК України кредитор, що правомірно володіє річчю, яка належить до передачі боржнику чи особі, яка вказана боржником, у випадку невиконання ним в строк зобов’язання по оплаті цієї речі чи відшкодуванню кредитору пов’язаних з нею розходів та інших збитків, має право притримувати її у себе до виконання боржником зобов’язання. Як вже відмічалося, для сучасної цивілістики право притримання є достатньо новим засобом забезпечення зобов’язання. Це пов’язано з тим, що до відповідного часу право притримання взагалі не відносилося до засобів забезпечення зобов’язання [1]. Хоча вже М.М. Катков зазначав, що право притримання має місце коли виконання зобов’язання переходить межи цього зобов’язання, коли виконання зобов’язання є виконанням чогось більшого, а за це більше виконавець вимагає винагороди [2].
Г.Ф. Шершеневич, у своїй роботі засвідчував, що право притримання було запозичене у Німеччині (Kaufmanmsches Zuriickbehaltungsrecht) [3].
Насправді ж, свої витоки право притримання бере ще у римському праві, хоча сам термін jus retentionis древнім римлянам відомий не був. Підтвердження цього положення можливо знайти в роботах Каткова М.М. [4], Дождева Д.В. [5] та ін.. Історично, притримання виникло у сфері віндикації. Відповідач за віндікаційним позовом не мав права на зустрічний позив для відшкодування своїх збитків, а міг тільки заявляти процесуальне заперечення (так звану ексцепцію). Якщо ж позивач не відшкодовував розходи, то він програвав спір, та річ притримував відповідач. Це положення дістало характер загального правила: “право притримання завжди супроводжує вимога про відшкодування розходів” [6]; за римським правом притримання проти віндикації не надавалося тільки злодію.
В римському приватному праві право притримання розумілось, як можливість боржника в певних випадках затримувати виконання свого зобов’язання, по причині, яка не залежить від дійсності цього зобов’язання. При цьому боржник мав право вимоги на відшкодування витрат, які вчинив боржник на річ, що притримується. М.М. Катков зазначав, що само це право вимоги не є позовним, тому право притримання в цьому випадку виявлялось єдиним засобом захисту. Римські юристи підкреслювали той факт, що іноді притерпівши збиток, боржник не має ніякого позовного права на відшкодування цього збитку [7].
Головними підставами застосування притримання у римському праві були виробнічі витрати та збитки, які були понесені через річ. Ці підстави були одними з тих особливостей, які відокремлювали право притримання від інших засобів забезпечення порушених прав.
М.М. Катков зазначає, що право притримання носить строковий характер, - «у противному випадку не було би і речі про невиконання зобов’язань, тому що зобов’язання, яке кінцево не може бути здійснене, не існує. Звідси залежність права притримання не тільки від тієї вимоги, заради якої воно виникло, але і від тієї, у невиконання якої здійснюється право притримання» [7].
Слідує також зазначити, що право притримання, в римському праві не існувало, в якості самостійного інституту приватного права, а скоріше зобов’язане своїм існуванням пандектистам. Сама правова конструкція jus retentionis в своєму сучасному існуванні з’явилась декілька пізніше.
Сучасний інститут права притримання до недавнього часу був зовсім виключений з діючого цивільного законодавства, але деякі його елементи можливо було знайти в інших кодексах, наприклад ст. 163 Кодексу торговельного мореплавства України містить право перевізника притримати вантаж, при несплаті іншою стороною відповідних платежів [8].
На сьогоднішній день ст. 10 Закону України “Про транспортно-експедиторську діяльність” містить право експедитора притримувати вантаж, що знаходиться в його володінні, до моменту сплати експедитору плати по договору та відшкодування витрат, здійснених ним в інтересах клієнта, або до моменту іншого забезпечення виконання клієнтом його зобов’язань у частині сплати експедитору плати по договору та відшкодування вказаних витрат, якщо інше не встановлено договором транспортного експедирування [9].
Реалізація цього положення пов’язана зі значними організаційно-технічними та юридичними труднощами.
Особливий інтерес представляє та частина вказаної норми, яка передбачає можливість припинення права притримання шляхом іншого забезпечення. Тобто, ретентор має право укласти договір, що буде забезпечувати зобов’язання, і тим самим припиняти право притримання. Таким чином, притримання в транспортно-експедиторській діяльності має свої особливості в частині припинення притримання. Припинення не обмежується тільки випадками виконання зобов’язання іншою стороною чи реалізація річчі, що притримується, а містить ще спеціальну підставу – укладання іншого договору, що забезпечує зобов’язання. Закон не містить обмежень в засобі забезпечення, але за смислом зобов’язання, що забезпечується, це можуть бути застава, порука чи банківська гарантія.
Взагалі, право притримання не залежить від того, чи передбачалось воно сторонами при укладанні договору. Але зі смислу статті, що розглядається, можливо зробити висновок, що в договорі може бути встановлена заборона на застосування права притримання експедитором.
За діючим законодавством право притримання експедитора носить доволі загальний характер, не враховуючи ще деяких особливостей транспортно-експедиторської діяльності.
По-перше, реалізувати право притримання можливо лише у випадку часткової, тобто попередньої оплати послуг експедитора клієнтом. На практиці експедитор в більшості випадків отримує оплату своїх послуг вже після відправки вантажу в пункт призначення, якщо тільки фігури експедитора та перевізника не співпадають.
По-друге, право притримання експедитор може реалізувати лише у випадку виконання зобов’язання самостійно, тобто коли вантаж знаходиться в його володінні.
При виконанні повного транспортно-експедиторського обслуговування експедитор може наймати інших (проміжних) експедиторів. В діючому законодавстві необхідно зазначити, що у випадку використання експедитором проміжного експедитора, останній рівним чином здійснює права, які належать його попереднику, зокрема право притримання.
Таким чином, не виникає сумнівів, що право притримання, яке зароджувалося у витоків римського права, знайшло своє відповідне місце в діючому цивільному законодавстві України, має свої особливості застосування в сфері транспортного експедирування та потребує деяких доробок на законодавчому рівні.
Література:
1. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Книга первая: Общее положение о договоре. Издание дополнительное, исправленное (3-й завод). – М.: «Статут», 2003. – с.565.
2. Катков М.М. «Понятие права удержания в римском праве», К.: дис., 1910. – с. 115.
3. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – М.: 1995. –с. 122.
4. Катков М.М. «Понятие права удержания в римском праве», К.: дис., 1910.
5. Дождев Д.В. Римское частное право: учебник для вузов/под общ. ред. акад. РАН, Д.Ю.Н., проф. В.С. Нерсесянца. – Второе издениа, изм. И доп. – М.: «Норма», 2004.
6. Сарбаш С.В. Право удержания как способ обеспечения обязательств // Актуальные проблемы гражданского права / Под ред. М.И. Брагинского. М., 1998. С. 18
7. Катков М.М. «Понятие права удержания в римском праве», К.: дис., 1910. – с. 41, 46. с. 95.
8. Кодекс торгового мореплавства України: Закон України від 23 травня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 47. – Ст. 349
9. Закон України “Про транспортно-експедиторську діяльність” від 01.07.2004 року // Офіційний вісник України. – 2004. – № 30 (13.08.2004) (частина перша). – Ст. 1996.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
