Одним із найдискусійніших питань в сфері виконання покарань є питання використання та регулювання праці засуджених, яка, відповідно до ст. 6 КВК України, є основним засобом їх виправлення та ресоціалізації [3]. Проте, як свідчить практика, у сфері використання праці засуджених існує багато можливостей для зловживань.
Метою дослідження є здійснення теоретичного аналізу особливостей використання праці засуджених.
Основною тезою міжнародних нормативно-правових актів щодо праці засуджених є те, що праця не може бути рабською та повинна оплачуватись і не містити в собі ознак покарання та принизливості. Зокрема це зазначено у ст.71 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями 1955р. [1]. Тобто засудженого не можна карати працею [5, 125].
Засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили (ч. 2 ст. 43 Кримінального процесуального кодексу України) [2]. Щодо правового статусу засудженого, то він виконує обов'язки і користується усіма правами, передбаченими для громадян України, з певними обмеженнями, що визначені законодавством України, вироком суду, умовами виконання покарання.
Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», як і норма ч. 3 ст. 43 Конституції України, закріплює, що не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота, що виконується особою, чи служба, яку вона несе за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан [4]. Реалізація права на працю, зміст якого полягає в можливості вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, передбаченого ст. 43 Конституції України, засудженими, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, має свої особливості та обмеження.
Такі обмеження мають каральний та виховний характер і випливають із самого покарання. До таких обмежень належать: неможливість добровільного вступу в трудові відносини, зміна їх характеру чи добровільне припинення, вільне користування коштами тощо.
Праця засуджених в установах виконання покарань врегульована чинним Кримінально-виконавчим кодексом України (ст. 118–122) і є важливою передумовою ефективного використання інших засобів виправлення і ресоціалізації засуджених. Засуджені до позбавлення волі мають працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань. Їх праця має свої особливості, які визначаються специфічним правовим становищем засуджених та поставленими перед установами виконання покарань завданнями.
Кримінально-виконавче законодавство України залишає дуже багатий простір для зловживань з боку адміністрації кримінально-виконавчих установ щодо прав засуджених на працю та на достойний рівень її оплати [8, 73]. Практика виконання покарань підтверджує цю тезу. В колоніях непоодинокі випадки незаконного маніпулювання працею засуджених. Прикладом можуть бути випадки, коли документальне оформлення праці засуджених не відповідає реальним обставинам. Така ситуація складається, коли на роботу виводиться бригада з 50 осіб, а наряди на виконання певної роботи оформляються на 5 осіб. Фактично, це означає, що 45 осіб виконували примусову неоплачувану роботу, яка взагалі носить ознаки рабської. З іншого боку, для засудженого це означає, що йому не нараховується заробітна плата, і така праця не зараховується у його трудовий стаж, оскільки немає відрахувань в фонди соціального страхування. Юридично це означає, що засуджений не є застрахованою особою, і в його стаж, необхідний для призначення пенсії, не буде зарахований такий вид праці в кримінально-виконавчих установах.
Але при цьому праця залишається одним з основних засобів впливу на засудженого. Її важливість пояснюється тим, що праця у місцях позбавлення волі розглядається як позитивний елемент виправлення та професійної підготовки [8, 74]. Загальновизнаною є думка про те, що праця є важливим та сильним засобом впливу на особу, її свідомість та спосіб життя. Тому нормативні акти передбачають необхідність залучення засудженого до праці, намагаючись за допомогою праці та інших засобів досягти таких позитивних змін в його особистості, які сприяють засудженому свідомо відновлювати соціальний статус, повернутися до самостійного соціально-нормативного життя в суспільстві. Праця повинна бути забезпечена в обсягах, достатніх для того, щоб засуджені були активно зайняті впродовж нормального робочого дня. Крім того, праця виконує функцію самозабезпечення. Тобто засуджений, працюючи, забезпечує своє існування в установі та оплачує ті послуги, які йому надаються [6, 129].
Згідно з нормою КВК ст. 6 суспільно корисна праця є одним із основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених. Тому КВК передбачає необхідність залучення засудженого до праці, намагаючись за допомогою праці та інших засобів досягти таких позитивних змін в його особистості, які сприяють засудженому свідомо відновлювати соціальний статус, повернутися до самостійного соціально-нормативного життя в суспільстві.
Отже, діяльність кримінально-виконавчої установи призначена для того, щоб досягнути виправного завдання і виконувати виховну функцію. Остання довгий час вважалася не притаманною кримінально-виконавчій системі, а саме надати можливість людині, яка не може адаптуватися жити у суспільстві, ті умови, яких вона з якихось причин не мала для того, щоб позитивно реалізувати себе у суспільстві. Зараз усе частіше ведеться мова про навчання засуджених спеціальностям, які їм найбільше до вподоби, а якщо можливо і реалізувати свої здобуті знання у виробничій діяльності в кримінально-виконавчій установі. Проте недосконалий механізм правового регулювання залишає простір для зловживань з боку адміністрації кримінально-виконавчих установ щодо прав засуджених на працю та на достойний рівень її оплати, чим посадові особи зазвичай користуються.
Джерела:
1. Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями 1955 р. / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_212
2. Кримінальний процесуальний кодекс України : станом на 21 жов. 2014 р. : відповідає офіц. тексту. – Х. : Право, 2014. – 344 с.
3. Кримінально-виконавчий кодекс України [Текст] : станом на 24 січ. 2014 р. : відповідає офіц. тексту. - Харків : Право, 2014. - 88 с
4. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 р. №9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96
5. Градецький А. В. Механізм правового регулювання праці засуджених [Електронний ресурс] / А. В. Градецький // Держава та регіони. Сер. : Право . - 2013. - № 2. - С. 124-128. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/drp_2013_2_26.pdf
6. Денисова Т.А. Залучення засуджених до праці як засіб виправлення особи /Т.А. Денисова // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – Сімферополь : Таврія, 2006. – Вип. 9. – С. 124–130.
7. Кримінально-виконавче право : підручник / [В.В. Голіна, А.Х. Степанюк, O.B. Лисодєд та ін.] ; за ред. В.В. Голіни і А.Х. Степанюка. - X. : Право, 2011. - 328 с.
8. Проблеми забезпечення прав засуджених у кримінально-виконавчій системі України. / В.А. Бадира, О.П. Букалов, А.П. Гель, М.В. Романов, І.С. Яковець; За загальною редакцією Є.Ю. Захарова. Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2011. – 368 с.
_____________________
Науковий керівник: Жукорська Ярина Михайлівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри публічного права Тернопільського національного економічного університету
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
