Не дивлячись на короткочасний характер застосування, затримання - один з найбільш жорстких видів кримінально-процесуального примусу. Затриманий позбавляється свободи пересування, можливості спілкування з іншими людьми, можливості розпоряджатися майном, страждає його фізична і моральна недоторканність, він терпить інші численні незручності, пов'язані з побутом, проживанням, медичним обслуговуванням.
Даний захід процесуального примусу створює необхідні умови для з'ясування причетності особи до вчинення злочину, вирішення питання про обрання затриманому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Своєчасно застосоване затримання не дозволяє підозрюваному ухилитися від досудового розслідування, сприяє встановленню істини у справі та перешкоджає продовженню злочинної діяльності. Тому не випадково цей захід досить часто застосовується в практичній діяльності правоохоронних органів.
Слід відзначити, що право на свободу й особисту недоторканність регламентоване низкою міжнародних документів: конвенціями, деклараціями, резолюціями ООН. Згідно зі статтею 6 Конституції України, частиною національного законодавства стала Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, ратифікована Україною 11 вересня 1997 року. Стаття 5 даної Конвенції гарантує право на свободу і особисту недоторканність. Позбавлення волі можливе лише відповідно до процедури, встановленої законом. Конвенція в п. 1 ст. 5 надає вичерпний перелік випадків законного позбавлення волі [1].
Для того, щоби позбавлення волі здійснювалось у рамках Європейської Конвенції, воно повинно відповідати двом критеріям: позбавлення волі має бути юридично законним відповідно до внутрішнього права країни; окрім того, воно має бути правомірним у світлі Конвенції, тобто відповідати підставам, що складають вичерпний перелік п. 1 ст. 5 [1].
На практиці порядок затримання особи за підозрою у скоєнні злочину різноманітний.
Так, затримання може бути здійснене уповноваженою на те особою і особою, не наділеною кримінально-процесуальним законом такими повноваженнями. На підставі цього затримання можна поділити на два незалежні види - фактичне і процесуальне. Деякі вчені виділяють їх і в теорії кримінального процесу [2, С. 24].
Фактичне - це коли працівники правоохоронних органів, не наділені правом кримінально-процесуального затримання, або громадяни здійснюють затримання особи, позбавляють її можливості пересування і в примусовому порядку доставляють до органу дізнання або слідчого, тобто до особи, уповноваженої провести кримінально-процесуальне затримання [3, С. 42].
Порядок фактичного затримання можна визначити таким чином: а) виявлення протиправних дій; б) ухвалення рішення про затримання; в) затримання особи і позбавлення її можливості пересування; г) доставка затриманого до органу дізнання; д) звільнення затриманого або передача його особі, наділеній правом провести процесуальне затримання.
Процесуальне затримання має місце у тому випадку, коли особа, яка володіє повноваженнями, наділеними кримінально-процесуальним законом, складає протокол кримінально-процесуального затримання особи, підозрюваної у скоєнні злочину.
КПК України регулює процедуру затримання, починаючи з моменту закінчення фактичного затримання, і початок затримання підозрюваного визначається наявністю протоколу затримання.
Проте відрізок часу між затриманням, доставкою підозрюваного до правоохоронного органу і складанням протоколу в КПК України не регламентований. Саме цей відрізок часу і випадає за межі кримінально-процесуального законодавства; саме цей відрізок часу ніколи не враховується на практиці при обчисленні термінів затримання, оскільки його важко як-небудь регламентувати; саме через цей відрізок часу йдуть спори між ученими і практиками.
Кримінально-процесуальне законодавство країн - учасниць Співдружності Незалежних Держав [4, С. 31] підходить до вирішення цієї проблеми таким чином:
а) ч. 1 ст. 134 КПК Республіки Казахстан встановлено: в строк не більше трьох годин з моменту фактичного затримання слідчий або дізнавач складає протокол, в якому вказуються підстави і мотиви, місце і час затримання (з вказівкою години і хвилин), результати особистого обшуку, а також час складання протоколу;
б) п. 1 ст. 95 КПК Киргизької Республіки встановлено: протокол про затримання особи, підозрюваної в скоєнні злочину, складається не пізніше за три години з моменту фактичної доставки затриманого;
в) ч. 1 ст. 225 КПК Республіки Узбекистан встановлено: негайно після доставки затриманого до установи міліції або іншого правоохоронного органу, черговий або інший співробітник правоохоронного органу за вказівкою начальника повинні скласти протокол затримання із зазначенням: хто, ким, коли, за яких обставин, за якими вказаними у законі підставами затриманий; у скоєнні якого злочину підозрюється затриманий; у який час він доставлений до установи міліції або іншого правоохоронного органу;
г) п. 1 ст. 167 КПК Республіки Молдова встановлено: про абияке затримання особи, підозрюваної у скоєнні злочину, орган кримінального переслідування в строк до 3-х годин з моменту позбавлення особи свободи складає протокол затримання, в якому вказує підстави, причини, місце, рік, місяць, день і годину затримання, вчинене ним діяння, результати особистого обшуку затриманого, а також дату і годину складання протоколу;
д) ч. 1 ст. КПК Республіки Білорусь встановлено: негайно після доставки затриманого до органу кримінального переслідування посадовою особою, яка здійснила фактичне затримання, складається протокол, в якому вказуються підстави, місце і час фактичного затримання (із зазначенням години і хвилин), результати особистого обшуку, а також час складання протоколу. Частиною 2 цієї ж статті встановлено: орган дізнання, слідчий, прокурор протягом трьох годин з моменту доставки підозрюваного до органу кримінального переслідування ухвалюють рішення про затримання, про що виноситься ухвала, яка є правовою підставою для короткочасного утримання під вартою затриманого в місцях і на умовах, передбачених законом.
Однак, незважаючи на таку світову тенденцію, автор вважає недоцільним скорочення терміну затримання до 48-ми годин на даному етапі в Україні, оскільки зараз у нашій державі ще немає для цього реального підґрунтя. Згідно з проведеним опитуванням працівників слідства та органів дізнання чотирьох областей України, на підтримку скорочення терміну затримання не висловився жодний респондент [5].
Сьогодні ж таке скорочення може паралізувати роботу органів досудового розслідування і спричинити ріст злочинності.
Незважаючи на те, що новим КПК встановлено, що особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою, серед науковців немає єдиної точки зору щодо початкового моменту відрахування строку затримання. За результатами анкетування працівників органів дізнання та досудового слідства чотирьох областей України, 30,9% респондентів назвали найоптимальнішим шляхом удосконалення процедури затримання саме чітке законодавче визначення його початку. Відповідно до стандартних бланків протоколів затримання, цей строк має починатись з моменту доставлення особи до органу дізнання або слідчого, а якщо затримання цієї особи здійснюється на підставі постанови про затримання, то з моменту фактичного її затримання [5].
Автор вважає, що початок обчислення строку затримання з моменту фактичного затримання особи за підозрою у вчинення злочину найбільш відповідає міжнародним вимогам про дотримання прав і свобод громадян, оскільки саме цей момент є початком позбавлення затриманого волі і саме з цього моменту має виникати право затриманого на захист.
Література:
1. Мінімальні стандартні правила ООН поводження з в'язнями від 30.08.1955 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_212.
2. Молдован В. В. Порівняльне кримінально-процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США : навч. посіб. / В. В. Молдован, А. В. Молдован. - Київ : Юрінком Інтер, 1998. – 399 с.
3. Угода між Україною та Європейським поліцейським офісом про стратегічне співробітництво [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_954.
4. Гуценко К.Ф. Основы уголовного процесса США. - М., 1993.
5. Сорока С. О. Процесуальний порядок затримання / С. О. Сорока // Митна справа. - 2012. - № 3. - Ч. 2. - Кн. 1. - С. 151-155.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
