Одним із поважних опонентів філософських теорій щодо дослідження та обґрунтування природи людської деструктивності став відомий американський філософ Е. Фромм. Уперше він розпочав аналіз феномена агресії у праці «Втеча від свободи» (1941), де визначив руйнівну силу в людині як результат непрожитого нею до кінця власного життя. «Людський мозок, – писав він, – живе в двадцятому столітті; серця більшості людей ще в кам’яному...» [1, c. 181]. Мовлячи про колосальний рівень виявлених повсюдно руйнівних тенденцій, філософ зауважував, що «у більшості своїй вони не усвідомлюються як такі, а раціоналізуються у різноманітних формах. Мабуть, нема нічого у світі, що не використовувалося б як раціоналізація руйнації. Любов, обов’язок, совість, патріотизм – їх використовували і використовують для маскування руйнування себе самого або інших людей» [1, c. 322].
Фактично на першому етапі свого дослідження філософ дотримувався тих загальних світоглядних установок, котрі ґрунтувалися на твердженні про споконвічну порочність людської природи. Більш глибокий і детальній аналіз причин деструктивної поведінки особистості Е. Фромм здійснив в одній із останніх своїх праць – «Анатомія людської деструктивності» (1973). Ця праця має значну цінність для сучасності, бо з переконливою аргументацією та доказовістю обґрунтовує соціальні корені схильності людей до насильства і руйнації.
Розмірковуючи про людську агресію, Е. Фромм зважав на те, що існують дві тенденції в цьому питанні: раціональна агресивність, тобто реакція на напад, що загрожує життю або ж цілісності особистості, та ірраціональна руйнівність. Ірраціональну руйнівність філософ розглядає як вияв агресивної пристрасті, що корениться в характері людини, а не в її інстинктах, як уважав З. Фрейд. Теорія «інстинкту смерті», на думку Е. Фромма, обмежена через тe, що вона не може однозначно пояснити дані етнографічних досліджень, згідно з якими рівень руйнівності у різних індивідів і різних соціальних груп відмінний. Будь-яка спроба зрозуміти корені руйнівності, вважав Фромм, повинна розпочинатися з дослідження соціальних умов існування індивіда. Крім того, важливо не лише усвідомити роль руйнівності в динаміці соціального процесу, але й зрозуміти, які саме фактори сприяють її посиленню.
Аналіз економічного, соціального і культурного стану життя людей, починаючи з кінця XV ст. і аж до сучасного йому капіталістичного суспільства, дає можливість філософу зробити висновок: «...Рівень руйнівних елементів в індивіді пропорційний тому ступеню, яким обмежена його експансивність» [1, c. 325]. Учений підкреслював, що він має на увазі не окремі фрустрації того чи іншого інстинктивного потягу, а загальну скутість, що перешкоджає спонтанному розвитку людини і вияву всіх її внутрішніх природних можливостей: емоційних та інтелектуальних. Він писав: «У життя своя власна динаміка: людина повинна рости, повинна проявити себе, повинна прожити своє життя. Цілком очевидно, якщо ця тенденція пригнічується, а енергія, котра спрямована до життя, зазнає розладу і перетворюється на енергію, спрямовану на руйнацію [1, c. 325]. Отож, Е. Фромм уважав, що чим повніше життя особистості реалізується, тим менше в ньому виявляються руйнівні тенденції, і навпаки, чим більше потяг до життя пригнічується, тим сильніше тяжіння до руйнування. «Руйнівність – цe результат непрожитого життя» [1, c. 326].
Е. Фромм намагався показати, що деструктивність, як вторинна потенційність, властива всім людським істотам, проте це потенційне джерело зла не завжди виявляється; воно актуалізується, якщо умови життя людини протилежні її екзистенційним потребам. «Зло не має незалежного існування саме собою. Воно – відсутність добра, результат невдач в реалізації життя» [3, c. 209]. З позиції всебічно обґрунтованої антропологічної концепції Е. Фромм формулював гранично чітко свою позицію: «Ми замінюємо фрейдівський фізіологічний принцип пояснення людських пристрастей на еволюційний соціобіологічний принцип історизму» [2, c. 24]. Відповідно до цього принципу людина жодною мірою не є руйнівником за своєю природою. Таким її робить історія. Дeструктивність особистості, за Фроммом, – набута властивість, джерела якої треба шукати в людській свободі. Проте не сама свобода породжує руйнівність, як вважали мислителі минулого, а саме утримання від власної волі: неготовність користуватися надбанням людської суб’єктивності парадоксальним чином призводить до вияву ірраціональної агресії. Задушена внутрішня свобода якраз і породжує, як підкреслює філософ, синдром насильства.
Отже, Е. Фромм не залишає людині можливості перекласти вину за власну агресію на нейропсихічні механізми. Любов, ніжність, свобода, садизм, мазохізм, жадоба власності і влади – все це відповідь на екзистенційні потреби, які є специфічно людськими. Хоча екзистенційні потреби однакові для всіх людей, індивіди і групи різняться між собою з точки зору переважальних пристрастей. А ось що переважить у людині – любов чи прагнення до розрухи – значною мірою, на думку філософа, залежить від соціальних умов. Саме вони впливають на біологічно задану екзиcтенційну ситуацію і потреби, що виникають у зв’язку з цим.
Джерела:
1. Фромм Э. Бегство от свободы / Эрих Фромм. – М.: Прогресс, 1990. – 328 с.
2. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Эрих Фромм. – М., 1994. – С. 8–11.
3. Фромм Э. Человек для себя / Эрих Фромм. – Мн., 1992. – С. 209.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
