На початку 90-х років минулого століття, здобувши незалежність, Україна взяла курс на розбудову правової держави. Першим кроком у цьому напрямку мало стати прийняття Конституції України, але цей процес затягнувся майже на 5 років. Не в останню чергу це обумовлено й тим, що на той час, як і тепер, існувала проблема сталого визначення поняття та змісту правової держави.
Оглянувши публікації в періодичних юридичних виданнях за 1995 рік (за рік до прийняття Конституції) можна дійти висновку, що серед науковців точилася запекла дискусія щодо проголошення України правовою державою. З цього приводу особливо хочеться виділити думки Юрія Шемшученка, так у статті «Теоретичні проблеми формування правової держави» у № 12 «Право України» за 1995 рік, автор звертається до проблем якості законодавства, наголошує на його недосконалості, привертає увагу до необхідності називати речі своїми іменами [1, с. 148]. Тут доречно буде нагадати, що Богдан Кістяківський, відомий український юрист-науковець, ще на початку двадцятого століття, визнавав правову державу найвищою формою держави, але розглядав її не як реальність, а як ідеал. Та незважаючи на полеміку в наукових колах, у Конституції 1996 року, законодавець поквапився проголосити Україну правовою державою [2]. Щоб не закінчувати вступну частину роботи на такій негативній ноті доцільно буде нагадати, що саме в українській історії, в Конституції Пилипа Орлика («Пакти й Конституція прав і вольностей Запорізького Війська» від 10 квітня 1710 року) мабуть вперше був прописаний один з найважливіших принципів правової держави – принцип розподілу державної влади. Крім того цей унікальний документ гарантував верховенство права та соціальне забезпечення для мало захищених верств населення (сироти, убогі, вдови) [3]. Тому, напевно, ми маємо шанси у майбутньому стати правовою державою.
Бринцев В.Д. у своїй монографії пропонує на офіційному рівні затвердити доктрину побудови національної моделі правової держави, у якій дати чіткі визначення сутності правової держави XXI століття і розкрити поняття її принципів, наполягає на необхідності адаптації всієї правової системи України до головних принципів європейського законодавства [4, с. 60–61]. Та звертає увагу на те, що необхідно мати чітку концепцію імплементації міжнародно-правових стандартів сучасної правової держави в національну модель. На його думку для досягнення цієї мети позитивне значення мало б прийняття офіційного акта органом Європейського Союзу або Ради Європи із затвердженням зразкового переліку загальновизнаних стандартів [4, с. 326]. «Спиратися» на акти прийняті органом Європейського Союзу або Ради Європи – це наша добра традиція. Але виходить в нас це якось вибірково, ті нормативні акти які можна реалізувати без зайвих зусиль – ратифікуються, а де необхідно плідно попрацювати – не знаходять підтримки.
Прикладом вищезазначеного являється Закон України «Про пробацію», прийнятий 05.02.2015 року, шлях від проекту до прийняття Закону тривав більше десяти років, але це не відобразилося на його якості. Важливо зазначити, що на час прийняття Закону вже п’ять років існували Правила Ради Європи про пробацію – рекомендації, що спеціально розроблені Кабінетом Міністрів Ради Європи для їх втілення, перш за все, у національне законодавство. Насправді, вказаний Закон лише у загальних рисах відповідає критеріям зазначеним у рекомендаціях Ради Європи щодо пробації. У четвертій частині вказаних Правил мова йде про необхідність впровадження у національні системи служби пробації елементів відновного правосуддя, про роботу з потерпілими від злочинів, взагалі про необхідність медіативних практик в пенітенціарній системі. Всі сучасні пробаційні закони, які приймалися в Європі протягом останніх 10 років базуються на відновному правосудді та обов’язково включають медіацію, особливо коли мова йде про неповнолітніх правопорушників. Для всебічного дотримання прав неповнолітніх, які перебувають у конфлікті із законом, необхідно впроваджувати до пробації програми відновного правосуддя, як це відбувається в усьому цивілізованому світі. Взагалі український пробаційний закон, як для розвинутої правової держави, занадто мало уваги приділяє роботі з неповнолітніми, що перебувають у конфлікті із законом. Рекомендації Ради Європи щодо пробації враховані частково. Це стосується і загальних підходів з впровадження ювенальної юстиції, українське законодавство у цьому напрямку залишається декларативним. Політика держави не спрямована на подальшу гуманізацію нормативних актів щодо здійснення правосуддя відносно неповнолітніх.
Висновком всього вищезазначеного є розуміння того, що наша країна зараз перебуває тільки на початку шляху до розбудови правової держави.
Література:
1. Шемшученко Ю. Теоретичні проблеми формування правової держави// Право України. – 1995.№ 12. – с. 148.
2. Конституція України від 28.06.1996 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http:zakon.rada.gov.uacgi-binlawsmain.cgi?nreg=254%EA96-%E2%F0
3. Пакти й Конституція прав і вольностей Запорізького Війська від 10 квітня 1710року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/site/const/istoriya/1710.html
4. Бринцев В.Д. Стандарти правової держави: втілення у національну модель організаційного забезпечення судової влади: монографія/ В.Д. Бринцев. – Х. : Право, 2010. – 464 с.
5. Закон України «Про пробацію» від 05.02.2015 року [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/go/160-19
6. Правила Ради Європи про пробацію [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.coe.int/t/dghl/standardsetting/prisons/Rec(2010)
_____________________
Науковий керівник: Кулик Людмила Миколаївна, кандидат юридичних наук, доцент, Одеський державний університет внутрішніх справ
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
