Враховуючи сутність інформаційної культури як стану інформаційного спадку, який виражений в інформаційно-технологічних навичках (інформаційна грамотність), інформаційній свідомості, мисленні, всіх різновидах інформаційної діяльності, рівні правового регулювання сфери інформаційних відносин. [1, с.143], можна переконатися, що останні можуть бути описані на трьох рівнях – загальнодержавному, рівні окремих соціальних інститутів та особистісному рівні.
Загальнодержавний рівень інформаційної культури обумовлює наявність відповідного підґрунтя для функціонування держави за допомогою досконалого правового регулювання, висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування за допомогою інформаційних технологій, що дозволяють максимально збільшити коло реципієнтів інформаційних повідомлень, розвиток інформаційної свідомості державних службовців та інших представників державного апарату, збільшення частки електронних послуг в загальній системі адміністративних послуг. За допомогою розвитку загальнодержавного рівня інформаційної культури стає можливим здійснення ефективного громадського контролю за діяльністю держави: оприлюднення рішень державних інституцій, звітування про свою діяльність, доступ до публічної інформації роблять можливим аналіз ступеня ефективності їх роботи та нівелювання корупційних ризиків в їх функціонуванні.
Інформаційна культура на рівні окремих соціальних інститутів уявляє собою більш складне та різноспрямоване явище. Під час його вивчення доцільно керуватися здобутками соціологічної науки, яка відносить до соціальних інститутів економічні, політичні, культурно-виховні, релігійні, родинні та інші [2, с.58]. У свою чергу, в кожній із названих груп уявляється можливим виокремити свої підгрупи. Так, серед економічних інститутів можна виділити корпоративні структури великих субєктів господарювання, в кожній з яких існують свої критерії та стандарти інформаційної культури.
На особистісному рівні інформаційна культура може бути описана на ціннісно-мотиваційному рівні, який є визначальним для всіх інших складових, когнітивному рівні, який включає у тому числі наявність інформаційних знань, вмінь та навичок, а також на емоційно-вольовому рівні, який обумовлює емоційне відношення до застосування та розвитку вказаних знань, вмінь та навичок, а також прийняття рішень щодо їх застосування в певних ситуаціях. Слід сказати, що особистісний рівень інформаційної культури знайшов своє відображення у сучасних дослідженнях: так, в ньому виокремлюють: сукупність знань, навичок, умінь і здатностей керівника в роботі з інформаційними технологіями; процес і результат розвитку керівника в інформаційному суспільстві (здатність використовувати інформаційний підхід у своїй управлінській діяльності, аналізувати та оцінювати інформаційну обстановку, робити інформаційні системи більш ефективними для професійної діяльності тощо); стиль мислення; ставлення до інформації; культура роботи з інформацією; дотримання етичних норм роботи з інформацією тощо [3, с.113-114]. Не всі з наведених компонентів є однопорядковими: так, культура роботи з інформацією уявляється нам тотожною самій інформаційній культурі, разом з тим, позитивним аспектом спроб структурування особистісного компонента інформаційної культури є створення методологічного підґрунтя для подальших досліджень цього феномену.
Розгляд інформаційної культури у сукупності її елементів можливий не лише відповідно до описаних вище рівнів, до яких належать загальнодержавний, рівень окремих соціальних інститутів і особистісний. У залежності від обраних критеріїв можливо виокремити ще галузеві елементи інформаційної культури, яка знаходить свій прояв в конституційно-правових, адміністративно-правових, цивільно-правових та інших видах правовідносин; векторні елементи, до яких належать технологічна та гуманітарна сфери тощо. Всі ці напрями потребують подальших наукових розвідок.
На підставі викладеного можна зробити висновок, що вести мову про якийсь єдиний для кожного суб’єкта суспільних відносин рівень розвитку інформаційної культури було б некоректним. Диференціація суб’єктного складу носіїв вказаного виду культури детермінує наявність полівалентних зв’язків та суттєво вираженої нерівномірності характеристик вказаних суб’єктів. Однак уявляються перспективними наукові дослідження, пов’язані з визначенням загальних закономірностей, які впливають на рівень оволодіння здобутками інформаційної культури різними носіями, у першу чергу – представниками державного апарату, в діяльності яких реалізуються функції держави, у тому числі пов’язані із забезпеченням інформаційної безпеки та розвитком інформаційного суспільства. Врахування таких закономірностей під час удосконалення інформаційного законодавства дозволило б, на нашу думку, створити нормативно визначену систему цілей та критеріїв підвищення рівня інформаційної культури у суспільстві в цілому.
Література:
1. Бєляков К.І. Інформатизація в Україні: проблеми організаційного, правового та наукового забезпечення [Текст] : монография / К. І. Бєляков. - Київ : КВІЦ, 2008. - 576 с.
2. Макеев С. Социальные институты: классические трактовки и современные подходы к изучению /С.Макеев // Социология: теория, методы, маркетинг.- 2003.- № 4. – С.56-59.
3. Розвиток інформаційної культури педагогічних працівників професійно-технічних навчальних закладів / [Алєксєєва С. В., Гуменний О. Д., Паржницький В. В.] – К.:, 2015. – 188 с.
______________________
Науковий керівник: Шопіна Ірина Миколаївна, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, Міжрегіональна Академія управління персоналом
|