В радянському, а потім в українському правознавстві (як в загальній теорії права, так і в галузевих юридичних науках), довгий час панувала точка зору, згідно з якою судовий прецедент не міг бути віднесений до джерел права. Крім того, за радянських часів студентів ще на студентський лаві переконували, що тільки в країнах англо-американської правової системи, тобто, в країнах загального права, судовий прецедент офіційно визнається джерелом права. В країнах же романо-германської правової сім’ї основним джерелом права є нормативний акт. При висвітленні питання місця судового прецеденту як джерела права в Україні, слід згадати найбільш поширені у різних правових системах сучасності джерела права. Як правило, українські правознавці (Копєйчиков В.В., Котюк І.І., Кирилюк Д.В.) виділяють 4 види форм (джерел) права:
– нормативно-правовий акт;
– правовий звичай;
– судовий чи правовий прецедент;
– нормативно-правовий договір
Розглядаючи судовий прецедент як можливе джерело українського права, Д.В. Кирилюк виділяє такі аспекти цієї проблеми:
– судовий прецедент повинен розглядатися як безпосереднє джерело права, тобто належно оформлене право положення, на яке можна посилатися під час прийняття юридично значимих рішень;
– вплив судового прецеденту на процес правотворчості та правозастосування, а також на формування юридичної практики в цілому.
Наукова література не містить єдиного визначення судового прецеденту. Український правознавець О.Ф.Скакун зазначає, що судовий прецедент – правотворчий акт, який за умов відсутності нормативно-правової регламентації приймається судовим органом у результаті вирішення конкретної юридичної справи й містить у своїх приписах казуальну норму права, якій надається загальнообов’язкове значення під час вирішення подібних справ у майбутньому. Ознакою судового прецеденту є відсутність можливості його оскарження у звичайному порядку, тобто судовий прецедент може бути скасований, але тільки в порядку особливого провадження. Він не може бути скасований як звичайне судове рішення, інакше не міг би регулювати правовідносини. Відміною ознакою також є можливість вказівки судам, на конкретне судове рішення, що має прецедентний характер, як на джерело права, на підставі якого вирішена спірна ситуація. Вказану ознаку можна порівняти за аналогією з тим, коли Конституційний Суд України під час ухвалення рішення посилається на практику Європейського суду з прав людини. Чимало дискусій точиться навколо того, що судовий прецедент є малоефективним, перш за все тому, що він не сприяє об’єктивному (всебічному та повному) дослідженню обставин по конкретній справі, наслідком чого може стати несправедливе рішення або вирок суду. Але, напевно, суддям було б набагато легше, коли б під рукою у них були основи вирішення конкретної справи, представлені у вигляді джерела права – судового прецеденту.
Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. визнається, що практика Європейського Суду є джерелом права в Україні. Проте, на думку вітчизняних науковців, суди не мають чіткого і однозначного уявлення про те, як застосовувати практику Європейського Суду з прав людини. Так, у діяльності вітчизняних судів має місце абстрактне посилання на практику Європейського Суду з прав людини без вказівок на конкретні рішення цього органу, а нерідко навпаки — у рішеннях вітчизняних судів робиться посилання на конкретне рішення Європейського Суду, але без зазначення його співвідносності з нормами національного права й обставинами конкретної справи. Тому існує необхідність у розробці чітких рекомендацій для судів загальної юрисдикції щодо застосування практики Європейського Суду з прав людини.
Якщо ж розглядати введення прецеденту в ідеалі, то для того, щоб він зміг «прижитися» в нашій країні, потрібно: законодавчо закріпити за судами правотворчу функцію; створити і затвердити відповідну процедуру, яка сприятиме швидкому закріпленню судових рішень в якості прецеденту; створити орган-фільтр, який би скасовував прецеденти, які не відповідають (або перестали відповідати) реаліям суспільного життя. Необхідно підтримати думку тих дослідників, які пропонують офіційно включити прецедент до системи джерел українського права. Це дасть суддям можливість офіційно посилатися в своїх справах на судові рішення Верховного Суду або на судові рішення вищих інстанцій спеціалізованих судів (Вищого господарського суду, Вищого адміністративного суду). Тим не менш, на мою думку, чи зможе прецедент органічно влитися в українську правову систему, покаже час.
_____________________________
Науковий керівник: Авраменко Людмила Вікторівна, доцент кафедри теорії держави та права Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
|