Демократизація суспільних відносин, трансформація маніпулятивної представницької демократії з характерним для неї корупційним елітизмом у ліберальну егалітарну демократію участі потребує переосмислення звичного розуміння держави, за М. Вебером, як монополії на легальний примус.
Монополія – термін грецького походження, що означає єдиний продаж. Історичним прикладом монополії є епізод життєпису Фалеса Мілетського, одного з семи мудреців стародавньої Греції, який дві з половиною тисячі років тому передбачив погодні передумови щедрого врожаю оливок, законтрактував всі маслопреси та один сезон диктував ціни на оливкове масло. Подібні монополії у демократичному суспільстві довго не існують: вони виникають, приносять прибуток новатору і зникають, оскільки народ не зацікавлений в існуванні чи, тим більше, нав’язуванні монополії, а право має служити інтересам суспільства, як слушно вказував теоретик правового прагматизму, суддя Верховного Суду США Олівер Венделл Голмс [1].
Д. Аджемоглу та Д. Робінсон звертають увагу на те, що політичні інститути можуть бути інклюзивними і стимулювати соціально-економічний розвиток або бути екстрактивними і стати гальмом для зростання [2]. Ідея монополії як централізації шляхом відчуження по своїй суті є екстрактивною, тому монополізм позбавлений надійної моральної основи. Навіть якщо йдеться про самоконтроль суб’єкта права, де, здавалося б, право на приватне життя виправдовує «монополію на себе», насправді для моральної цілісності такий самоконтроль має бути підкріплений повагою до самоконтролю інших і носити інклюзивний, не монополістичний характер.
Особиста автономія є самостійністю існування суб’єкта права за власними законами, здатністю бути першоджерелом власного права [3]. Права людини, які, за формулюванням Г.Мюллера, відповідно до сучасної глобальної моделі конституційного права у сукупності складають особисту автономію як право на все, що відповідає самовизначенню й інтересам людини [4], серед іншого, включають природне право на повстання проти тиранії та гноблення, проголошене у преамбулі Загальної декларації прав людини. У кримінальному праві необхідна оборона не визнається злочином. Соціальними нормами є дисциплінарний примус у сім’ї, при навчанні, на роботі. Державна монополія на легальний примус виглядає нереалістичною, бо приватні особи можуть здійснювати такий примус в порядку самозахисту, самоорганізації та допомоги слабшим. Окрім того, для ефективної діяльності осіб, уповноважених діяти від імені держави, їм також потрібна певна ступінь свободи дій: тому йде мова про особисту автономію суддів, незалежність прокурора і слідчого, дії силовиків за обстановкою і т.п.
Таким чином, ліберальним егалітарним правовим ідеалом є особиста автономія, тоді як будь-яка монополія, включаючи монополію на легальний примус, розглядається як відхилення від ідеалу. Особиста автономія у праві легального примусу полягає у визначенні міри та виборі способу необхідного і допустимого примусу в разі наявності таких підстав, як повстання проти тиранії та гноблення, самозахист, підтримання дисципліни (за умови легітимності відносин підлеглості), правомірний захист публічних інтересів.
Література:
1. G. Edward White. Justice Oliver Wendell Holmes: Law and the Inner Self. – Oxford: Oxford University Press, 1995. – 648 p.
2. Аджемоглу Д., Робінсон Д. Чому нації занепадають: походження влади, багатства та бідності. – К.: Наш Формат, 2016. – 440 с.
3. Француз-Яковець Т. А., Шеляженко Ю. В. Теоретико-правове значення особистої автономії суб'єкта права // Прикарпатський юридичний вісник. – 2016. – № 3 (12). – С. 31-35.
4. Kai Möller. The Global Model of Constitutional Rights. – Oxford: Oxford University Press, 2015. – 240 p.
|