ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРАЦІ ОСІБ, ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
10.12.2007 20:00
Author: Григорян Інна Рачіківна, студентка факультету підготовки фахівців для кримінально-виконавчої системи України Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого
Заборона примусової праці – один із основним принципів демократії, закріплений в ст.8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Міжнародна Організація Праці визначає примусову працю як виконання роботи під погрозою будь-якого покарання (насильницького впливу). Під нею розуміється така праця, на яку особа не погоджується вільно, а за невиконання якої наступають негативні наслідки. В той же час не вважається примусовою працею: військова служба в державі, а також праця, яка звичайно вимагається у зв’язку із відбуванням покарання за певні протиправні діяння особи.
Ст. 43 Конституції України (далі – КУ) проголошує право людини працювати. І саме це положення є основою для розуміння проблематики праці засуджених осіб. У ч.2 ст. 7 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) основи правового положення засуджених визначаються відповідно до ч.3 ст. 63 КУ, де сказано: „Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду”.
Крім того, на виконання вимог ст. 43 КУ, ч.1 ст. 107 КВК передбачає право засуджених брати участь в трудовій діяльності. В той же час ст. 118 КВК, яка закріплює обов’язок засуджених працювати, зводить нанівець право, передбачене ст. 107 КВК.
Звернімося до Кримінального кодексу України (ККУ), він визначає позбавлення волі як один із видів покарання за вчинений злочин, яке полягає у ізоляції засудженого від суспільства. Саме по собі позбавлення волі як вид покарання не передбачає автоматичне примусове залучення осіб, до яких застосовується даний вид покарання, до праці.
На практиці має місце така ситуація, що під позбавленням волі розуміють не лише безпосередню ізоляцію особи від навколишнього середовища, але й певні інші обмеження, в тому числі й обов’язок працювати. Говорячи термінами логіки, вузькому за змістом поняттю надають значення більш широкого. Прихильники обов’язковості праці засуджених посилаються на європейські стандарти, а саме на положення про те, що не є примусовою праця особи, яка виконує її у зв’язку із призначенням покарання за кримінально-правові делікти. Але в даному випадку, на нашу думку, йдеться саме про ті види покарання, які невідворотно пов’язані із працею, наприклад виправні чи громадські роботи. Це саме не стосується покарання у вигляді позбавлення волі, так як ні в кримінальному законі, ні у вироках суду не має жодних посилань на обов’язок працювати. Більше того, лише ККУ може визначати зміст поняття позбавлення волі.
Якщо звернутися до коренів цієї проблеми, то вона, на наш погляд, полягає у закріпленні такої примусової праці на законодавчому рівні, як одного з елементів режиму. Насправді це положення технічно дублює радянське законодавство. Річ у тім, що в СРСР був проголошений на рівні Конституції обов’язок працювати. Тому не викликав сумнівів і протиріч той факт, що і особи, засуджені до позбавлення волі мали той же комплекс прав та обов’язків, що й інші громадяни. На сьогоднішній день така вимога є незаконною.
Як вказує Степанюк А.Х., закріплення обов’язку осіб, позбавлених волі працювати в нормах КВК, що є процедурним нормативним актом, надає примусового характеру праці засудженим.
Зрозуміло, що КВК України – процедурний кодекс, тому не може суперечити ККУ. На нашу думку, цю колізію можна вирішити двома шляхами: або внести зміни в ККУ, а саме у переліку видів покарань внести замість „позбавлення волі” „позбавлення волі із залученням до праці”, або внести зміни до КВК про заборону примусової праці засуджених.
Говорячи про неможливість залучення осіб до примусової праці, все ж слід враховувати те, що ці особи повинні бути зайняті певними видами діяльності: навчанням чи роботою на власний вибір. Крім того положення про заборону примусової праці не стосується залучення осіб до роботи по благоустрою колонії, прилеглих територій і т.д.
Для порівняння, скажемо, що кримінально-виконавче законодавство сусідніх держав: Російської Федерації та Республіки Білорусь містять тотожні норми про те, що кожен засуджений до позбавлення волі зобов’язаний працювати в місцях позбавлення волі на роботах, котрі визначаються адміністрацією, яка повинна притягувати засуджених до тих видів робіт, що відповідають їх статі, віку, працездатності, стану здоров’я і по можливості спеціальності. Крім того в нормативно-правових актах РФ містяться вказівки про умови праці. За загальним правилом вони не повинні бути гіршими, ніж передбачені законодавчо для осіб, які не відбувають покарання. Також засудженим у РФ гарантується право на відпочинок у вигляді відпустки, передбачається навіть можливість надання відпустки із правом виїзду за межі кримінально-виконавчої установи для окремих категорій засуджених; аналогічна норма міститься в білоруському законодавстві, подібних прав українське законодавство не передбачає.
Однією із гарантій права на працю є можливість вирішення трудових спорів різними законними способами, включаючи страйк. КВК України це конституційне право засуджених обмежує, забороняючи вирішувати трудові конфлікти, припиняючи роботу. В той же час КУ не передбачає жодних положень стосовно випадків, коли може обмежуватись це право.
Як бачимо, з одного боку засуджені залишаються громадянами України і тому комплекс їх прав і свобод не може безпідставно звужуватись у порівнянні із закріпленими в Конституції. Але, з іншого боку, кримінально-виконавче законодавство все ж закріплює обов’язок засуджених працювати, визнаючи осіб, які відмовляються працювати „злісними порушниками режиму”. Таким чином, проблема праці осіб, засуджених до позбавлення волі є дискусійною і невирішеною. Підсумовуючи вище вказане, варто відзначити те, що Україна в останні роки наголошує на тому, що вона – європейська держава. Це накладає певні обов’язки стосовно необхідності відповідати міжнародним стандартам та нормам, в тому числі стосовно заборони примусової праці її громадян, не залежно від їх правового статусу.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
