Виступаючи в Комісії ООН з прав людини, Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй Кофі Аннан, зазначив, що права людини є універсальними та невід’ємними правами людини висловлюватись, діяти, зростати, вчитись і жити відповідно до свого світосприйняття[1]. Відповідно до ст. 21 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними [2] і мають охоронятись законом з огляду на те, що саме права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави ( ст. 3 Конституції України), а ефективний і досконалий механізм реалізації та захисту прав і основних свобод людини є ознакою правової держави.
Одним з найважливіших прав людини є право на освіту, тобто право на освоєння систематизованих знань та умінь як необхідної умови її соціалізації. Право на освіту декларується в багатьох міжнародних документах, в тому числі у Загальній Декларації прав людини ( ст. 2), Конвенції про захист прав і основних свобод людини ( далі – Конвенції).
Відповідно до ст.2 Першого протоколу Конвенції “Жодна людина не може бути позбавлена права на освіту. Держава під час виконання будь-яких функцій, які вона взяла на себе в галузі освіти і навчання, поважає права батьків забезпечувати відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань таку освіту і навчання.” [3].
“Негативне“ формулювання норми ст. 2 Конвенції має на меті унеможливити звинувачення держави у порушенні права на освіту ( особа повинна довести, що держава активно відмовляє їй у праві на освіту).Отже, із сформульованої таким чином норми випливає, що держава забезпечує та організує відповідну систему освіти, а особа реалізує права в межах цієї системи.
Згідно із ст. 2 право на освіту складається з трьох взаємопов’язаних елементів: по-перше, держава нікому не може відмовити в праві на освіту ( тобто не може втручатися у здійснення особою її права на освіту, створюючи перешкоди, що не дають скористатись можливостями, надаваними цією державою); по-друге, державі надаються повноваження щодо визначення характеру та обсягу її участі в освітньому, навчальному процесі; по-третє, держава виявляє повагу щодо права батьків забезпечувати освіту і навчання своїх дітей відповідно до власних переконань.
Європейським судом з прав людини підкреслюється, що в демократичному суспільстві право на освіту( одне з найважливіших прав людини) відіграє настільки важливу роль, що надмірно звужене тлумачення змісту першого речення ст. 2 Першого протоколу Конвенції (гарантування доступу до початкової освіти) не відповідало б меті цієї норми ( Leyla Sahin v. Turkey [GC], 44774/ 98/ 137 (2005)). І хоча середня і вища освіта охоплюється ст. 2, обмеження стосовно отримання вищої освіти ( з огляду на наявні у держави ресурси ) не буде вважатися порушенням прав людини у сенсі зазначеної статті (Glazewska v. Sweden № 11655/85).
Крім того, стаття 2 послуговується як терміном “ освіта”, так і “навчання” (стосовно яких Європейський суд відзначив, що “ освіта дітей являє собою цілісний процес, за допомогою якого дорослі передають молоді свої погляди, культуру та інші цінності, а навчання є передачею знань з метою інтелектуального розвитку ( Campbell and Cosans v. UK A 48 (1982)). Зазначена відмінність не дозволяє державі встановлювати перешкоди стосовно отримання освіти ( в точному сенсі слова ) у недержавних освітніх закладах. Водночас ст. 2 Першого протоколу Конвенції не зобов’язує державу активно діяти щодо забезпечення права особи на освіту.
Як зазначив Європейський суд у справі Belgian Linguistics, право, що гарантується у першому реченні ст. 2, складається, в свою чергу, з права на доступ до навчальних закладів, права на “ ефективну “ освіту, права на офіційне визнання проходження особою відповідного освітнього курсу по закінченню навчального закладу ( Belgian Linguistics A 6 (1985)).
З правом кожного на освіту ( основним правом ) нерозривно пов’язане закріплене у другому реченні ст. 2 право батьків забезпечувати відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань таку освіту і навчання дітей.
Європейський суд розглянув справу щодо поваги прав батьків на забезпечення освіти дітей відповідно до своїх переконань ( Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark case A 23 (1976)) : заявники ( батьки дітей шкільного віку) заперечували проти обов’язкового статевого виховання, запровадженого в державних школах, аргументуючи тим, що порушується право на відповідні релігійні та філософські переконання. Уряд Данії зауважив на це, що держава не примушує батьків віддавати своїх дітей до державних шкіл. Європейським судом в рішенні було зазначено, що оскільки в цьому випадку мова йде лише про надання певної інформації, а не про нав’язування певної моралі, поглядів, поведінки, то відсутні підстави для визнання порушення ст. 2 ( порушення права на освіту в сенсі релігійних та світоглядних переконань батьків). З огляду на зазначене, вбачається, що обов’язок держави полягає у вияві поваги та у невтручанні, а не у зобов’язанні забезпечити певне навчання (право на фінансування тут не передбачається).
Окремими і дуже важливими питаннями, пов’язаними з правом на освіту, є проблеми освіти національних меншин і недопущення дискримінації. У бельгійській “ справі про мови “ ( батьки франкомовних дітей стверджували, що наявна дискримінація, оскільки дітям, що розмовляють нідерландською мовою , було дозволено відвідувати “ нідерландську “ школу, розташовану в двомовному окрузі за межами свого району, тоді як франкомовним дітям не дозволялось відвідувати і “ французьку “ школу в тому же окрузі, а приписувалось навчатись у “ нідерландській “ школі) Європейський суд постановив, що такі дії влади порушували ст. 14 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (“заборона дискримінації “). Що ж стосується ст. 2, то Європейський суд не вважає бажання здійснювати навчання певною мовою тотожним релігійним і світоглядним переконанням в сенсі зазначеної статті, а, отже, ця стаття не може тут застосовуватись( Belgian Linguistics case A 6 (1986)).
Вбачається, що схожою є ситуація, коли високопосадовці і політики деяких країн-сусідів висловлювали претензії стосовно того, що новий український закон “Про освіту” є основною перепоною на шляху навчання осіб, що належать до національних меншин рідними мовами ( при тому, що в самих цих державах немає жодної школи з викладанням українською мовою). Зокрема, невдоволення викликала стаття 7 цього Закону, згідно з якою мовою освітнього процесу є державна (українська) мова: держава гарантує кожному громадянинові України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях, а також позашкільної та післядипломної освіти державною мовою в державних і комунальних закладах освіти[4].
Саме по собі зазначене положення є, безперечно, позитивним для держави і суспільства з огляду на те, що знання державної мови є фактором соціальної інтеграції, а, отже, держава обґрунтовано вимагає, щоб державна мова була мовою освіти для усіх{5}. Потреба у використанні єдиної державної мови не піддається сумніву більшістю громадян України, які усвідомлюють актуальність вислову Гая Саллюстія Кріспа: “малі держави ростуть завдяки згоді, а великі руйнуються від незгоди” [6; 36].
Звинувачення України у дискримінації певних мовних груп, у порушенні балансу ( передбаченому Європейськими стандартами) між функціонуванням державної мови та забезпеченням мовних прав осіб, які належать до національних меншин, є безпідставними. Вільний вибір мови навчання у школах є невід’ємним правом громадян України, за умови обов’язкового вивчення державної мови. Про це свідчать положення ч.1 ст. 7 Закону України “Про освіту” : особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах дошкільної і початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини, з реалізацією права шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп); особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на вивчення мови відповідної меншини в комунальних закладах загальної середньої освіти.
Навпаки, в Україні склалася неприпустима ситуація, коли 17 тисяч випускників шкіл у 2017 році не склали ЗНО з української мови, Значна частина випускників, що погано володіють українською мовою (або не володіють взагалі), належить до національних меншин, а, отже, дискримінує цих громадян України щодо неможливості їх інтеграції в українське суспільство.
Вбачається, що “обстоювання” політиками Угорщини, Румунії, Молдови та деяких інших країн прав представників своїх діаспор в Україні є нічим іншим, ніж бажанням значно посилити вплив своїх держав на певні території України – місця компактного проживання осіб, що належать до відповідної національної меншини.
Література:
1. Кофи Аннан. Выступление в Комиссии ООН по правам человека// Проблемы вмешательства. Выступление Генерального секретаря Организации объединенных Наций. ООН, 1999. – с. 20-21.
2. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 18 серпня 2011 р.: ( Офіційний текст ).- К.: Паливода А.В.,2011. – 56 с.
3. Огляд практики Європейського суду з прав людини: Норми та стандарти Конвенції про захист прав і основних свобод людини/ Міністерство юстиції України. – К.: Видавничий Дім “ Ін Юре “, 2001. – 64 с.
4. Закон України “Про освіту” від 05.09.2017р. № 2145-V111. – ВВР, 2017. - № 38-39. – Ст. 380.
5. Резолюція ПАСЕ від 12.10.2017 р. № 2189.
6. Цымбалюк Ю., Краковецкая Г. Крылатые латинские выражения. – Киев, 1976. – 191 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
