Події останніх років в установах виконання покарань України, наявна чимала кількість звернень з пропозиціями, заявами та скаргами, які надходять до адміністрації органів і установ виконання покарань, вищестоящих їх органів, до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Європейського суду з прав людини та фактів, оприлюднених у засобах масової інформації щодо насильства, приниження людської честі та гідності, корупційних злочинів в установах та органах виконання покарання, свідчення порушень прав, свобод і законних інтересів засуджених, дозволяють зробити висновок, що рівень забезпечення правової захищеності та гарантії особистої безпеки засуджених потребує суттєвого контролю з боку державних і недержавних інституцій.
У чинному кримінально-виконавчому законодавстві України права, законні інтереси засуджених на правову захищеність та особисту безпеку закріплюється шляхом:
— встановлення у нормативно-правових актах правового статусу засуджених;
— нормативне закріплення прав, законних інтересів і обов'язків засуджених.
— регламентація права засуджених на особисту безпеку.
Основною перевагою чинного Кримінально Виконавчого Кодексу України(далі КВК України) є наявність у ньому широкого спектру норм, які на рівні закону закріплюють конкретні права і обов’язки засуджених.
Право засуджених на особисту безпеку займає особливе місце в системі прав, законних інтересів та свобод цієї категорії громадян та іноземців, осіб без громадянства. Більшість міжнародних правових актів (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Декларація про захист від катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарань, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарань, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, Європейська конвенція про запобігання катування чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню, Мінімальні стандарти поводження з в’язнями, Європейські в’язничні правила, Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі та інші), визначаючи основні права, законі інтереси та свободи людини, вказують на необхідність забезпечення безпеки засуджених в умовах позбавлення волі, закріплюють основні права, законі інтереси та свободи особи, які позитивно впливають на її безпеку.
Право засуджених на особисту безпеку визначається Конституцією України, законами України, а також КВК України, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання. Отже, обмеження засуджених у правах та обов’язках можуть бути встановлені:
- міжнародно-правовими актами;
- безпосередньо законами України;
- КВК України - в залежності від виду призначеного покарання;
- вироком суду.
Стаття 27 Конституції України (далі КУ) проголошує невід’ємне право на життя: «Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має прав захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань».
Крім того частина 1 стаття 28 КУ регламентує право кожної особи на повагу його гідності: «Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню».
Стаття 29 КУ проголошує право особи на особисту недоторканість, яке за своєю суттю, є гарантією того, що особа повинна бути захищена від будь-якого незаконного обмеження чи втручання, яке не має підстав, встановлених чинним законодавством України.
Кримінально-виконавче право, як зазначає Романов М.В., що його правовідносини складаються у площині обмеження права на особисту недоторканість, все ж таки передбачає можливість захисту особи. Йдеться про право на особисту безпеку засудженого1, с. 170.
Стаття 10 КВК України визначає, що засуджені мають право на особисту безпеку, сутність цього права полягає в тому, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. В таких випадках відповідна посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого.
З точки зору Романова М.В., це положення грунтується на принципах кримінально-виконавчого законодавства поваги до прав і свобод людини і взаємної відповідальності держави і засудженого. Держава, беручи на себе функцію примусу і покарання осіб, визнаних винними у вчинені кримінального правопорушення, зобов’язується здійснювати такий примус відповідально, безпечно і з повагою до прав особи. Тобто йдеться про формат діяльності спеціально уповноважених органів держави, орієнтований на створення дійсно безпечних умов відбування покарання. Причому безпечність повинна бути багатовекгорною. Вона повинна забезпечувати безпеку засудженого як обмеженої в правах особи, безпеку персоналу органів і установ виконання покарань як осіб, що піддаються підвищеному ризику агресивних проявів з боку окремих засуджених та ризику доволі суттєвої професійної деформації. Крім того, забезпечення безпеки має вектор захисту суспільства від суспільно небезпечних засуджених1, с. 170.
У зв’язку з тим, що засуджені повністю чи частково ізольовані від суспільства і знаходяться під охороною та наглядом відповідальних за це працівників органів та установ кримінально-виконавчої системи, не мають можливості самостійно забезпечити свою особисту безпеку (при арешті, триманні в дисциплінарному батальйоні, позбавленні волі) чи ці можливості досить звуженні (при обмеженні волі), тому на законодавчому рівні закріплене їх суб’єктивне право на особисту безпеку, яке гарантується посадовими особами цих органів.
Небезпека життю і здоров’ю засуджених може виникнути у зв’язку з різною сукупністю умов, обставин та факторів, що створюють можливу (передбачену для населення шкоду, яка може бути здійснена лише при певних обставинах) чи явну (реальне спричинення шкоди) цю небезпеку.
Причини виникнення небезпеки засуджених може бути досить багато, у зв’язку з характером та особливостями відносин, що складаються в середини установ відбування покарань (особиста неприязнь як з боку засуджених, так і з боку працівників установ виконання покарань, конфлікт, вимоги сплати боргу, внаслідок програшу в азартні ігри, суперечності, пов’язані з кримінологічним минулим тощо, боргу за надання певних послуг, ієрархічні конфлікти в серед засуджених), але їх характер, обставини чи фактори, що спричинили будь-яку небезпеку для життя чи здоров’я особи, для реалізації нею права на особисту безпеку значення не мають, головним є факт виникнення загроза особистій безпеці засудженого.
До законодавчого закріплення права на особисту безпеку засуджених, вони часто самостійно вирішували конфлікти та загрозливі ситуації, що виникали, що в подальшому мало результатом різні ексцеси, злочини, включаючи вбивства та нанесення різного ступеню тілесних ушкоджень, втечі, бунти та інші правопорушення.
Крім того загроза особистої безпеки засудженому може носити різноманітний характер : загроза вбивством, спричинення тілесних пошкоджень, побиття, здійснення насильницького акту задоволення статевої пристрасті неприродним шляхом, систематичного знущання над засудженим, катування чи нелюдське або таке, що принижує честь та гідність, поводження і покарання, тощо.
Юридичною та фактичною підставою для застосування заходів особистої безпеки засудженого є реальний факт виникнення загрози його особистій безпеці.
Під погрозою, як наголошує Джужа О.М., в кримінальному праві розуміють висловлений чи виражений іншим способом намір скоїти злочин проти іншої людини. При цьому погроза може бути доведена до відома засудженого будь-яким способом : особисто чи через інших осіб, усно, письмово, за допомогою жестів, демонстрації зброї чи інших знарядь насилля тощо. Поряд зі злочинними зазіханнями на особистість засудженого, джерелами загроз особистої безпеки можуть бути також інші неправомірні дії як з боку інших засуджених, так і персоналу чи інших осіб2.
Після підтвердження факту наявної небезпеки життю і здоров’ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів (профілактичного, виховного, психологічного чи іншого характеру з метою недопущення загрози здійснення злочину чи іншого правопорушення проти особистості засудженого) до усунення небезпеки вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання.
Роз’яснення поняття «безпечне місце» в чинному КВК України відсутнє, з аналізу наукової літератури можна навести наступне визначення, що це спеціально обладнані для усунення небезпеки життю та здоров’я засуджених приміщення, камери штрафних ізоляторів, карцерів тощо.
Варто зазначити, що переведення засудженого в таке приміщення у зв’язку з наявними обставинам не вважається заходом стягнення, проти такого засудженого ніяких правових обмежень не передбачено, тобто він користується всіма правами, які йому належать, зокрема, правом на побачення, на придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, одержання посилок чи передач, проведення телефонних розмов тощо.
Юридичною та фактичною підставою для припинення перебування засудженого в безпечному місці зникнення чи ліквідація загрози його особистої безпеки.
Отже, безпека засуджених і персоналу колонії, стабільна робота установ та органів виконання покарань є одним з основних завдань, яке повинно вирішуватися під час виконання та відбування покарання. Право засуджених на особисту безпеку необхідно розглядати, як врегульовану чинним законодавством України діяльність органів і установ виконання покарань щодо здійснення організаційно-управлінських, матеріально-технічних, силових та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров’я та особистого майна засуджених від протиправних посягань, створення належних для них умов відбування покарання і досягнення мети покарання.
Література:
1.Романов М. В. Право засудженого на особисту безпеку [Електронний ресурс] / Романов М. В. // Юридичний науковий електронний журнал : електрон. наук. вид. – 2014. – № 6. – С. 169–172. – Режим доступу: http://lsej.org.ua/6_2014/46.pdf.
2.Кримінально-виконавче право України: Підручник / За заг. ред. професора О.М. Джужи. – К.: Атіка, 2009.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
