ПРАВО ГРОМАДЯН НА СВОБОДУ ВІРОСПОВІДАННЯ ЯК НЕВІД’ЄМНЕ ПРАВО ЛЮДИНИ
19.04.2008 16:53
Автор: Тунян Нарек Таронович, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого
[Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень. Філософія права]
Релігійна приналежність кожної людини
повинна бути справою її власних переконань
і сумління і кожен має право сповідувати
свою релігію так, як вони йому це підказують.
(Джеймс Медісон)
Аналіз історії українського права дозволяє зробити висновок про те, що релігійна свобода є найпершим фундаментальним правом, що знайшло своє закріплення в політичних документах ще задовго до того, як з’явилася ідея захисту громадянських та політичних прав. На думку деяких вчених релігійну свободу почали забезпечувати ще з 1648 року – це особлива дата в історії України, тому що саме тоді почалася Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, яка змінила шлях розвитку українського народу. Саме релігія в той час зіграла важливу роль для об’єднання населення в єдиний народ для війни проти Речі Посполитої.
Чинна Конституція України та Закон “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991р. право громадян на свободу віросповідання закріплюють як одне з важливих прав. Є всі підстави стверджувати, що в Україні існує демократичний підхід до цього питання, адже законодавчо закріплено право об’єднань віруючих у сфері проведення релігійних обрядів і церемоній; добродійної і культурно-освітньої діяльності; міжнародних зв’язків та контактів; поширення інформації релігійного змісту (релігійної літератури, предметів інформаційних матеріалів релігійного призначення); заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення. Враховуючи можливість заснування підприємств релігійного призначення і створення релігійних організацій, законодавством також регулюється правосуб’єктність і види учасників названих відносин, їх правовий статус, порядок реєстрації статутів, основи припинення діяльності зазначених груп, у тому числі у судовому порядку. З цього можемо зробити висновок про те, що з боку держави спостерігається ліберальний підхід у питанні світогляду і віросповідання, що, у свою чергу, гарантує більшу міру свободи релігії.
Ч. 3 ст. 35 Конституції України, закріплює важливе положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви, і що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Це показує нейтральний характер України у питанні віросповідання, тобто усі релігії рівні за своєю значимістю і з цього слідує, що усі релігійні організації та об’єднання віруючих рівні між собою. А щодо відносин “Держава – Церква”, релігійні організації, об’єднання віруючих, то тут діє принцип “дозволено те, що не заборонено законом”.
Чинна Конституція України закріплює важливе положення про те, що всі громадяни повинні виконувати закони, незалежно від їх віросповідання. Якщо громадянин України в силу своїх релігійних переконань не може служити в Збройних Силах України, то обов’язкова військова служба йому повинна бути замінена на не військову (альтернативну).
Виходячи з вище сказаного, можна виділити основні принципи законодавства щодо свободи віросповідання, які закріплені в Конституції України та Законі “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991р.: рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії; жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова; усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом; відокремлення церкви і релігійних організацій від держави; відокремлення школи від церкви і релігійних організацій.
Але незважаючи на високий рівень релігійної свободи, законодавство України обмежує здійснення права на свободу світогляду і віросповідання. Це можливо лише на підставі закону і лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 2 ст. 35 Конституції України), а також у випадках передбачених ст. 64 Конституції України, тобто в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Слід зазначити, що у цій сфері суспільних відносин існує багато проблем і серед них головними виступають політизація релігійних відносин і міжконфесійні конфлікти. Це основні проблеми, що потребують сьогодні вдосконалення. Зробити це потрібно шляхом внесення певних змін до законодавства, адже Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року був прийнятий на п’ять років раніше Основного Закону, а тому багато в чому не відповідає вимогам Конституції України.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
