Два роки тому 2 червня 2016 року, був прийнятий Закон «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Який закріпив офіційно адвокатську діяльність як єдиний засіб захисту своїх прав у суді.[1] Звісно, з’явились як прихильники так і противники такої «монополізації». Тому ціллю дослідження є аналіз проблем які за цим стоять.
Отже, за статтею 1312 Конституції України, щодо надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Тобто тільки адвокат може здійснювати представництво особи у суді. Хоча у частині 4 цього закону гарантує нам виключення, за якими представництво адвокатами необов’язкове. А саме у трудових спорах, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи обмежено дієздатними. З цього положення відходить проблема не малого масштабу. [2]
По-перше, це «нововведення» можливо ставити взагалі як порушення Конституції, та таким, що не відповідає її нормам. Посилаючись до статей 157 та 158 Основного Закону, за яким Конституція не може бути змінена, якщо дані зміни скасовують чи обмежують права і свободи людини. Справедливе твердження, а за статтею 59 цього ж закону, маємо, що кожен має право у вільному виборі захисника своїх прав. Відповідно до академічного словника української мови, у третьому значенні описується як: «Той, хто відстоює на суді інтереси обвинуваченого; оборонець».[4] Тобто це може бути будь-яка особа, що буде вести представництво у суді. Незалежно від статусу адвоката. За цим слідує, що незважаючи на ці обставини, зміни які торкнулися Конституції України все ж таки були внесені, незважаючи на те що вони обмежують право людини у виборі представника, захисника.
По-друге, відбувається обмеження доступу простих громадян до суду. Оскільки до 02 червня 2016 року кожен міг бути представником, таким чином без зайвих витрат на юриста чи адвоката. Однак, згідно змін у законодавстві, що діють вже 2 роки, людина вимушена звертатися до послуг адвоката, ціни якого наразі не є бюджетними. Варто зазначити, що тепер аби звернутися до суду з якогось приводу, потрібно оплатити судовий збір та усі юридичні послуги, які можуть включати в себе представництво, написання позовної заяви, запиту, скарги, клопотання та інше, що суттєво вплине на фінансове становище пересічної людини. Навіть Європейський суд з прав людини дає кожному можливість здійснювати представництво іншим особам, не лише адвокатом.[3]
По-третє, виключення деяких категорій представництва, є неприпустимим з деяких причин. Як вже зазначалось, що не усі категорії справ підпадають під юрисдикцію даної норми. Такими категоріями є трудові спори, спори про захист соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також у спорах, що торкаються малолітніх чи неповнолітніх осіб, чи осіб, які визнані судом недієздатними чи обмежено дієздатними.
Взагалі ці зміни до законодавства переслідували мету, саме для якісного та поліпшеного ведення судового процесу, його уніфікації. Але, з вище наведеного виключення, є не доцільним. Особа яка є недієздатною повинна мати більш якісну юридичну допомогу аніж простий юрист, чи законний представник особи. Це стосується і малолітніх та неповнолітніх осіб.
На останок, проблема зачіпає також юридичних осіб, це підприємства на яких наразі більшість ще були звичайні юристи, які представляли підприємство у суді та виступали від його імені. Але вже с 1 січня 2019 року, усі представники навіть, у першій інстанції, повинні мати адвокатське свідоцтво. Реформа суттєво ускладнює положення як штатних юристів так і роботодавця. Адже, адвокати не мають права займатися підприємницькою діяльністю, то тепер підприємству прийдеться самим звертатися до адвокатських послуг, що призводить до значних витрат.
До реформи, юриста як знавця права від адвоката відділяло лише неможливість брати участь у кримінальних справах. Тобто, раніше ніхто не бачив суттєвої різниці між ними, у інших аспектах вони були рівні за правовою обізнаністю. Але за цим відбулися зміни, які стерли цю відносну рівність та запровадили монополізацію.
З вище наведеного, можливо прийняти до уваги проблеми які вже виникли, та які виникнуть у подальшому з завершенням реформи, а саме: порушення внесення змін до Конституції, які не відповідають її основним принципам, обмеження доступу до суду простих громадян у ролі представників, що є складним з матеріальної точки зору для пересічної людини, виключення деяких категорій справ з-під юрисдикції адвокатів, де їх допомога є обов’язковою, ускладнення ведення підприємницької діяльності, де роботодавець, фізична особа підприємець, має звертатися до адвоката аби вирішити те чи інше питання, що також несе за собою матеріальні збитки. За для їх вирішення потрібно внести зміни до законодавства. А саме, скасувавши статтю 1312 у зв’язку з не відповідністю її Конституції України, посилаючись до статті 157 цього ж закону, зазначено, що Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина. Або ввести обмеження на регулювання правовідносин у судових інстанціях, де представництво виключно адвокатами здійснюється у Верховному суді та судах апеляційної інстанції, за окремих обставин. Що подолає виниклі проблеми та спрацює як превентивний засіб у подальшому.
Література
1. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 р. № 27 зі змінами та доповненнями станом на 05.01.2017р.
2. Конституція України від 28.06.1996 р. №30 зі змінами та доповненнями станом на 30.09.2016 р.
3. Офіційний сайт «Європейського суду з прав людини» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.echr.coe.int/Pages/home.aspx?p=home
4. Словник української мови. В 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970–1980.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
