Постановка проблеми. В історії кожного народу є періоди, які визначають подальший розвиток державності на століття. Як зазначив дослідник Кравчук «Держава – це територія + народ + військо» [1]. Тут проголошена виняткова вагомість армії як однієї із трьох основних складових держави. Тому аналіз історичного організаційно-правового досвіду розбудови українських збройних сил і, зокрема, Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), є надзвичайно важливим.
На відміну від Наддніпрянської України, яка знаходилась під владою царської Росії і де будь-які прояви українства жорстоко придушувались, ситуація в Галичині була набагато кращою. Українська радикальна та Українська соціал-демократична партії в кінці ХХ ст. започаткували формування молодіжних спортивних та спортивно-пожежних організацій «Січ» та «Сокіл», в яких гуртувалась молодь і готувались майбутні кадри до українського війська.
Внаслідок невдач на фронтах, австрійська влада дала дозвіл на формування національної військової одиниці – легіону Українських січових стрільців (УСС). Маніфест Головної Української Ради (ГУР) «До всього українського народу» від 6 серпня 1914 року оголосив мобілізацію української молоді до війська. Цей день можна вважати як день відродження українського національного війська. Адже з часів Запорозької Січі та національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького в Україні не було національних військових формувань. Ентузіазм серед молоді був настільки великий, що на збірні пункти прийшло більше 28 тисяч бажаючих. [2]. Проте австрійська адміністрація, налякана такою активністю, обмежила його кількість 2,5 тисячами. Крім присяги на вірність Австрійській державі, вони присягнули духівнику легіону: «Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені Господи Боже й Архангеле Михаїле допоможіть. Амінь» [3]. І саме цій присязі стільці були вірними. За роки Першої світової війни легіон здобув неоціненний бойовий досвід, а його вояки стали основою подальших національних військових формувань. Проте ні уряд Австро-Угорщини, ні військове командування не допускало думки про утворення самостійної України. Останнім кроком, який перекреслив мрії українських політиків про незалежність був цісарський патент від 4 листопада 1916 р. про передачу Галичини під управління полякам. Були думки в знак протесту проти антиукраїнської політики розпустити легіон. Проте на вимогу К. Левицького та Є. Петрушевича він був збережений. Детальний план побудови збройних сил на Західній Україні, кінцевою метою якого було виборювання самостійності, розробив Д. Паліїв [4].
В цей час події на європейській арені стрімко розвивались. Австро-Угорщина потерпіла поразку у війні і опинилась під загрозою розпаду. Угорщина, Чехословаччина та інші країни оголосили про свою незалежність. Готувались перейняти владу в Галичині і поляки, передача якої була призначена на 1 листопада 1918 року у Львові. І тільки завдяки самовідданим діям січових стрільців під проводом Д. Вітовського та Д. Палієва в ніч на 1 листопада були захоплені всі державні установи і над ратушою замайорів синьо-жовтий прапор. В цей же день УНРада оголосила звернення до населення Львова та всієї Галичини, в яких проголошено про утворення Української держави на українських теренах Австро-Угорщини, а 9 листопада була встановлена назва ЗУНР. Мирна народно-демократична революція переросла у війну за збереження суверенітету та захист від зазіхань сусідів. Війна з Польщею посилила в державному житті ЗУНР військово–адміністративну вертикаль. Було утворено Державне секретарство військових справ, в функції якого входило кадрове, матеріальне та збройове забезпечення. Своїм розпорядженням секретарство затвердило організаційно-штатну структуру збройних сил. Був введений загальний військовий обов’язок і територіальний принцип комплектування. Мобілізація здійснювалась згідно розпорядження від 27 березня 1919 року. Усі вояки Української Галицької Армії (УГА) складали присягу. Територія держави була поділена на три військові області і 12 округів. На місцях були утворені окружні та повітові військові команди. Для вирішення проблеми нехватки офіцерсько-командних кадрів були залучені колишні офіцери і генерали австрійської та російської армій. Після призначення командувачем М. Омеляновича-Павловського, було розроблено організаційну структуру армії шляхом поділу її на корпуси [5]. Армія вела героїчну боротьбу на фронтах в умовах гострої нестачі озброєння, боєприпасів, не маючи ніякої підтримки з-зовні, за винятком незначної допомоги від Української Народної республіки (УНР).
В лютому та червні 1919 року УГА мала значні успіхи на фронтах. Однак на вимогу Найвищої ради країн Антанти просування частин УГА було зупинене. А наступ польської 70 тисячної армії Юзефа Галлера, добре спорядженої і підготовленої в Франції для боротьби проти більшовиків, призвів до відступу УГА. В подальшому частини УГА в складі армії УНР продовжили боротьбу на Наддніпрянщині з більшовицькими арміями. Згідно рішення Паризької Мирної Конференції територія Галичини була передана Польщі на правах автономії. В ці ж дні уряд ЗОУНР внаслідок Варшавського договору оголосив про неможливість дотримання Акту злуки і емігрував в Відень, де проводив активну дипломатичну роботу, яка про те не принесла успіху. Тому у травні 1923 року президент Є. Петрушевич змушений був розпустити всі державні установи, що остаточно завершило існування ЗУНР.
Висновки. По-перше, Українські січові стрільці стали рушійною силою у становленні та розбудові Української держави в Галичині. По-друге, незважаючи на самовідданість і саможертовність українських вояків, політичні очільники не зуміли використати цей потенціал, що і привело в кінцевому результаті до поразки.
Список використаної літератури:
1. Кравчук М. В. Розбудова Української держави та її збройних сил у 1917–1920 рр.: // Юридичний науковий електронний журнал. – 2016. – № 6. – С. 21–25.
2. Кравчук М. В Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993 рр.: історико-правове дослідження / М. В. Кравчук. – Івано-Франківськ : Вид.«Плай». –Коломия: Видавниче-поліграфічне товариство «Вік», 1997.-292 с.
3. Литвин М. Історія галицького стрілецтва / М. Литвин, К. Науменко. – Львів : Каменяр, 1991. – 200 с.
4. Гордієнко В. І. Українські Січові Стрільці / В. І. Гордієнко. – Львів, 1990. – 48 с.
5. Гай-Нижник П.П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотворення (1917-1920 рр.). - К.: ЩеK, 2010. - 304 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
