Останнім часом державна політика щодо місцевого самоврядування стикнулася з низкою етнополітичних проблем, які суттєво підривають імідж України, загрожують стратегічному курсу входження в західну (євро-атлантичну) цивілізацію. Йдеться, зокрема, про колізії у стосунках з угорською громадою Закарпаття, часом нецивілізовані методи взаємодії з ромами. Можна також прогнозувати проблеми з визначенням як сутності кримськотатарської автономії, так і її територіальних меж в разі тривалої анексії Росією Криму. Неупереджений аналіз свідчить, що зазначені прикрі події в значній мірі зумовлені ігноруванням специфіки регіональної етнічної історії, нерозумінням історичних проблем окремих регіонів, історичних травм населення, історичної складової особливостей регіональних суспільних настроїв [1]. Досвід доводить, що шлях до розуміння історичної складової державної політики щодо місцевого самоврядування полягає у співробітництві істориків та державних службовців [2].
Метою розвідки є аналіз нової парадигми вітчизняної історії як основи вироблення ефективної державної політики щодо місцевого самоврядування на прикладі історії Південної України.
Загальновідомо, що етнічна територія розселення українського народу формувалась поступово. Так, загальновизнаним фактом є включення Степової України до масиву етнічних земель українського народу лише у ХVII-XVIII ст. внаслідок запорозької колонізації та поразок Османської Порти в російсько-турецьких війнах. Тому історія Південної України після скіфів та античних полісів Північного Причорномор’я зникає з уявлення більшості чиновників на 1,5 тис. років. Внаслідок в українському суспільстві складається неадекватне розуміння специфіки Південної України.
Така прикра ситуація пов’язана з тим, що вивчення історії України базується на етнонаціональній парадигмі (концепції) історії України М. Грушевського. Відповідно український народ визначається основним об’єктом історії України, що на думку сучасних науковців має низку суттєвих недоліків [3, с. 8-9].
Зокрема, визначення лише українців основним об’єктом вітчизняної історії проблеми зумовлює трактування взаємовідносин українців з іншими народами як суто зовнішніх і переважно негативних. Фактично до об’єкта української історії Південна Україна в координатах етнонаціональної парадигми потрапляє з появою землеробських поселень «слов’янських племен черняхівської культури» чи запорожців. Відповідно неукраїнське населення краю було «загарбниками» чи «завойовниками».
Між тим ще М. Грушевський у статті «Степ і море в історії України» закликав для з’ясування історії Південної України прослідкувати «обмін культурних впливів Сходу і Заходу на сухопутній степовий дорозі» [4, с. 111-112]. Наразі поступово в національному історіописанні формується нова, часо-просторова або територіальна парадигма історії України. Її об’єктом і предметом є історія частини людства на території України. Відповідно українське суспільство є наслідком історії всіх етнічних спільнот, що існували та існують на території України. Критерієм об’єкта історії України виступають вся території України, історичний час та свідомість суспільства.
Агресія Росії проти України чітко довела, що територія має для нації і держави принципове значення. В цьому контексті О. Галенко цілком слушно наголошує, що після поновлення Україною у 1991 р. незалежності змінився об’єкт історії України, оскільки український народ перетворився на міжнародно визнану націю-державу. Відповідно об’єктом історії України стала історія суверенної держави Україна. Саме в такому концепті територіальної (часо-просторової) парадигми історії України історія Південної України займає своє місце в історії України як регіон зі своїми унікальними історичними особливостями [5, с. 67-68].
Отже, етнонаціональна парадигма історії України, де об’єктом є український етнос, з постанням суверенної України виконала свою функцію в поступі українського історіописання. Наразі об’єктом-предметом історії України, як і інших суверенних держав, є минуле людського суспільства на території України. Йдеться про часо-просторову парадигму, яка дозволяє повноцінно досліджувати історію Південної України як частину історії України і європейської історії.
Що це означає для державної політики щодо місцевого самоврядування? Наголосимо на кількох принципових моментах.
По-перше, слід остаточно покінчити із ксенофобськими характеристиками неукраїнської людності (чи національних меншин) в історії України. Маємо на увазі німців, євреїв, ромів, вірмен, грузин, кримських татар тощо. Слід показати їх внесок в економіку та культуру України, зрозуміти відповідні традиції місцевого самоврядування. Особливу увагу варто приділити корінним неукраїнським народам України, Це маріупольські (кримські) греки, кримські татари, караїми, кримчаки.
Щодо кримських татар. Передусім слід відмовитись від притаманних імперсько-радянським часом поглядам на кримських татар як на «загарбників», «чужинців», «агресорів». Важливо виходити з того очевидного факту, що українці і кримські татари були конкурентами у боротьбі за Південну Україну, яку кінець-кінцем виграли українці. Відповідно, у цій боротьбі траплялося чимало прикрого, причому і кримські татари, і запорожці не відзначались рицарською поведінкою.
Очевидно, що слід згадати про позитивні приклади українсько-татарських стосунків, яких було і є чимало. Достатньо назвати союз кримського хана Іслама-Гірея ІІІ з Богданом Хмельницьким, переселення українців до Криму і кримських татар до України, боротьбу кримських татар з агресією Росії тощо. Обов’язково слід згадати про насильницьку злочинну депортацію кримських татар більшовицьким режимом у 1944 р., визнаним Верховною Радою України геноцидом. До речі, одночасно з Криму насильно депортували болгар, греків, вірмен, оскільки вони заважали Й. Сталіну перетворити півострів на військовий плацдарм агресії проти Заходу.
Сьогодні Україна взяла курс на входження в європейський простір. Між тим в історії України це траплялося неодноразово, причому різні народи були промоторами впровадження на українських землях європейських цінностей. Так, античні греки привнесли міську цивілізацію, писемність, освіту, медицину, театр, приватну власність, гроші, писані закони, демократію тощо. Перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої стимулювало втягнення України в європейський ринок, привело до поширення місцевого самоуправління (відоме магдебурзьке право діяло не лише у містах, а й у селах протягом ХIV-ХІХ ст.), європейських правових норм (згадаємо Литовські статути), європейської освіти, культури, науки тощо.
Підсумовуючи зазначимо, що впровадження часо-просторової парадигми історії України потребує відповідних змін у розумінні державної політики щодо місцевого самоврядування. Це дозволить об’єктивно і повноцінно дослідити історичні підвалини етнічної та регіональної специфіки державного управління, позбутись застарілих штампів, представити нашу історію як невід’ємну складову історії Європи.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Верменич Я. В. Феномен пограниччя: Крим і Донбас в долі України / Я. В. Верменич. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2018. – 369 с.
2. Історія державної служби в Україні: у 5 т. - К.: Ніка-Центр, 2009.
3. Смолій В. А. Передмова до комплексної монографії «Схід і Південь України: час, простір, соціум» / В. А. Смолій // Схід і Південь України: час, простір, соціум: У 2 т. – Т. 1. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. – С. 7-12.
4. Грушевський М. Степ і море в історії України / М. Грушевський // Український історик. – 1991. - № 3-4. – С. 110-112; 1992. - № 1-4. – С. 112-115.
5. Галенко О. Південь нагадує, що історію України час переписати / О. Галенко // Схід і Південь України: час, простір, соціум: У 2 т. – Т. 1. – Колект. монографія / Від. ред. В. А. Смолій. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. – С. 54-75.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
