Права людини займають одне з провідних місць у свідомості сучасної людини. У правовій теорії існує два домінуючих підходи до праворозуміння: позитивістська концепція права і природньоправова. На даний час позитивістська концепція права є домінуючою у правників, а друга виступає як історичний феномен.
Концепція природного права, як прийнято вважати, бере свій початок ще з античності. Його представниками були: Гомер, Гесіод, Піфагор, Платон, Арістотель та ін. Суміш властивого тому часу гуманізму і нових політичних та економічних тенденцій зумовили виникнення концепції природних прав людини. На той час набирала популярності ідея про те, що кожна людина від народження має певні права, які належать індивіду в силу самої його природи, а отже, ніяка влада не може їх обмежити чи скасувати. Кожен правник-теоретик мав своє бачення прав людини і в залежності від своїх уподобань формулював перелік невід’ємних «свобод». Це створювало ситуацію, коли остаточну кодифікацію прав людини виробляла все та ж держава. Саме вона в кінцевому підсумку визначала, якими правами варто наділити громадянина. Основу концепції природного права складає те твердження, що існують права, існування яких не залежить від волі влади. В той же час, саме влада завше встановлює перелік прав людини, у всіх інших випадках, ми б зустрілися з проблемою суб’єктивності. Розглядаючи теорію природного права, ми стикаємося зі ще одним протиріччям. Серед прав, які гарантуються природою, прийнято називати «право на власність». У всякому разі, воно закріплюється Декларацією прав людини і громадянина, яка стала своєрідною кодифікацією природних прав [1, С.99].
Представники доктрини юридичного позитивізму стверджують про те, що права людини – це ті свободи, які нам дає і гарантує держава. Немає жодних відсилань до природнього виникнення права, проблема в іншому: дехто з науковців стверджує про те, що позитивізм глибоко антигуманний в своїй основі. Природно-історичне обґрунтування людських прав у сучасній світовій політичній думці явно переважає. Поняття прав людини вживається широко і вузько. В широкому значенні права людини охоплюють весь спектр, найширший комплекс прав і свобод особи, їх різноманітні види. У вузькому значенні розуміються тільки ті права, що не надаються, а лише охороняються і гарантуються державою, діють незалежно від їх конституційно-правового закріплення і державних кордонів. Це рівність усіх людей перед законом, право на життя і тілесну недоторканність, повага людської гідності, свобода від довільного, незаконного арешту або затримання, свобода віри і совісті, право батьків на виховання дітей, право на опір гнобителям тощо [2, С.58].
Існує безліч тенденцій сучасного розвитку прав людини, все ширше запроваджується у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним, головним суб'єктом права; дедалі ширше запроваджується у свідомість суспільства розуміння прав людини як соціально-історичного явища; розповсюдження принципу правової рівності на все більше коло людей; збільшення «каталога» прав людини, якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості задоволення деяких прав (тобто у ряді випадків права людини фіксуються у законодавстві «достроково», « випереджувально »; зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини [3, С. 245-252].
Внаслідок того, що після Другої світової війни права людини поступово переставали бути лише внутрішньою справою держав, виникла, утверджується та набуває дедалі більшого поширення ідея утворення нового міжнародного правового порядку. Серед найважливіших його рис слід відзначити такі як: універсалізація концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав; поширення примату, верховенства норм міжнародного права щодо норм внутрішньодержавного законодавства з питань прав людини; об'єктивна поінформованість світової громадськості про стан дотримання прав людини у різних країнах; утворення і розгортання діяльності неурядових (громадських та інших) організацій із захисту прав людини, їх державна підтримка; підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів щодо захисту прав людини [4].
Яскравим проявом наведених тенденцій стала друга Всесвітня конференція з прав людини, організована ООН у Відні в червні 1993 р. Зазначені тенденції повинні враховуватись при загальній оцінці стану законодавства сучасної України з питань прав людини і громадянина та при підготовці відповідних законодавчих пропозицій [5, С.79; С.21-25].
Українська правова держава багато уваги приділяє не тільки забезпеченню прав і свобод громадян, а й суворому додержанню всіма громадянами покладених на них обов’язків перед суспільством. Права і свободи людини і громадянина є однією із найважливіших суспільних цінностей, головним об'єктом більшості конституційно-правових відносин [5, С.1-14].
Отже, важливим елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина є гаранти цих прав і свобод. Під гарантіями людини і громадянина прийнято розуміти систему умов і засобів, юридичних механізмів забезпечення належної реалізації визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина. Також гарантії прав людини представлені інститутами власності, економічного плюралізму, свободи підприємницької та господарської діяльності та, в свою чергу, передбачають наявність розвиненого громадянського суспільства, соціальної держави, громадського контролю. Тобто, виходячи із више наведенного, можно зробити висновок, що гарантії конституційних прав і свобод виражені в наявності розвиненої національної культури та культури національних меншин, повагою до прав і свобод як до традиційних духовних цінностей. Конституція України та інші нормативно правові акти також встановлюють загальні принципи нормативно-правових гарантій, які визначають права громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом громадянина.
Література:
1. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підруч. / О. Ф. Скакун. –Х. : Консум, 2001. – 656 с. - C. 99
2. Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень / Т. Г. Андрусяк, Ф. П. Шульженко. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 304 с. - C.58
3. Лазур Я. В. Розвиток прав і свобод громадян у період античності / Я. В. Лазур // Публічне право. – 2011. – № 3. – С. 245–252.
4. Сухомлинський В. А. Основні тенденції розвитку прав людини [Електронний ресурс] / В. А. Сухомлинський – Режим доступу до ресурсу: https://studfiles.net/preview/5550120/page:7/.
5. Бойл, Кевін. Фондовий захист прав людини: Всесвітня конференція з прав людини, Відень 1993 // Політика та права людини / Beetham, David. - Вілей-Блеквелл, 1995. - С. 79. - C. 21-25
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
