Юридичні особи належать до основних суб’єктів приватного права. У сучасному світі підприємницька та інша діяльність юридичних осіб не обмежується лише територією держави, де їх було створено, а може поширюватися і на територію інших держав, набуваючи транскордонного характеру. Це зумовлює постановку питань колізійного та матеріально-правового характеру, які мають вирішуватися в рамках міжнародного приватного права. Юридичні особи є головними операторами міжнародних економічних відносин, тому питання про межі їх правосуб’єктності завжди цікавило міжнародне приватне право.
Оскільки у юридичної особи може бути лише одне місце реєстрації (для його зміни необхідною є ліквідація такої особи в одній державі і реєстрація її в іншій), цей критерій, покладений в підґрунтя так званої теорії інкорпорації, складає враження простого, а тому – й вкрай привабливого. Втім, оскільки засновники юридичної особи можуть довільно обрати державу місця реєстрації і навіть не здійснювати в ній ніякої діяльності, вимога зв’язку юридичної особи з правопорядком держави реєстрації виконується не завжди [5, c. 271]. Більш того, цей критерій може надати заінтересованим особам можливість для обходу закону.
Що стосується місця здійснення основної діяльності, то у цьому випадку зв’язок між юридичною особою та відповідним правопорядком стає, як правило, реальним, тобто зазначена вище вимога виконується майже повністю. Може саме тому роль цього критерію поступово збільшується і він все частіше використовується в уніфікаціях. Так, його використано як основу визначення закону, якому підпорядковується юридична особа, у Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Конвенціях про міжнародний фінансовий лізинг та про міжнародний факторинг (1988) і деяких інших [4, c. 237].
Окрім цих, доволі поширених критеріїв, в доктрині та законодавстві використовуються ще деякі інші. Так, інколи для визначення національності юридичної особи використовується така ознака, як місце знаходження органу управління юридичної особи. Фактично, у цьому випадку мова йде про два різновиди зв’язку юридичної особи з правопорядком держави: місце фактичного знаходження юридичної особи (теорія «статутної» осілості); місце знаходження керівних органів юридичної особи (теорія «фактичної» осілості).
В обох цих випадках зв’язок юридичної особи з певним правопорядком посилюється, тому багато авторів схильні надавати перевагу (особливо у другому із зазначених різновидів) цьому критерію порівняно з критерієм місця створення юридичної особи.
Однак застосування зазначених вище критеріїв інколи призводить до суттєвих колізій. Справа в тому, що різні законодавці використовують різні з цих критеріїв. Внаслідок цього виникає явище, яке Н. Ю. Єрпильова позначила як відокремлення особистого статусу від національності юридичної особи [1, c. 193].
У випадку з юридичною особою нерідкими є ситуації, коли національність засновників юридичної особи і національність самої цієї особи не збігаються. Аби мати змогу керувати юридичною особою в інтересах засновників, останні забезпечують заміщення необхідної кількості керівних посад особами своєї національності, на діяльність яких вони, наприклад шляхом виплати заробітної плати, можуть реально впливати. Подібні міркування було покладено в основу теорії контролю, завданням якої є встановлення того правопорядку, з яким дана юридична особа реально пов’язана.
Як зауважує В. І. Кисіль, даний критерій здебільшого застосовувався в часи світових війн, коли важливо було розрізняти «своїх» і «ворожих» юридичних осіб. Звісно, до ворожих зачислялися юридичні особи, контрольовані громадянами ворожих держав [4, c. 248].
У міжнародному приватному праві непоодинокими є випадки, коли одна юридична особа, наприклад – транснаціональна корпорація, утворює так звані дочірні підприємства, які функціонують в межах різних правопорядків, отримуючи в них статус юридичних осіб. Будучи юридично самостійними, такі юридичні особи фактично керуються материнською компанією. В таких випадках інколи звертаються до використання критерію, що отримав назву «національна належність капіталу» юридичної особи [3, c. 172]. Однак даний критерій, з одного боку, повністю вписується в теорію контролю, а з іншого у випадку акціонерних товариств, які вийшли на світовий ринок, встановлення національної належності їх капіталу стає самостійною і вкрай складною проблемою.
Зазвичай, прийнято вважати, що правосуб’єктність юридичної особи визначається за правопорядком держави, з яким ця особа пов’язана фактом свого виникнення. Підґрунтям подібного підходу є така думка: якщо тільки держава дозволяє створення юридичної особи, то й правова система відповідної держави повинна регулювати правосуб’єктність такої особи [2, с. 421].
Звідси висновок: визначити національність юридичної особи можливо тільки на підставі права тієї держави, де ця особа заснована – положення, яке в доктрині міжнародного приватного права вважається безспірним. Тобто, реальний зв’язок юридичної особи з відповідним правопорядком стає головним критерієм визначення національності юридичних осіб.
Література:
1. Ерпылева Н. Ю. Международное частное право: учебник. Москва: Nota Bene, 1999. 368 с.
2. Канашевский В. А. Международное частное право: учебник. Москва: Междунар. отношения, 2006. 698 с.
3. Кибенко Е. Р. Международное частное право: учебно-практическое пособие. Харьков: Эспада, 2003. 512 с.
4. Кисіль В. І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. Київ: Україна, 2000. 430 с.
5. Міжнародне приватне право: навч. посіб. / за ред. С. Г. Кузьменка. Київ: Центр учбової літератури, 2010. 316 с.
6. Міжнародне приватне право: підручник / В. А. Бігун, Є. М. Білоусов, І. М. Жуков; за ред. В. П. Жушмана та доц. І. А. Шуміло. Харків: Право, 2015. 320 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
