В Кримінальному кодексі України ст. 438 «Порушення законів та звичаїв війни» віднесена до розділу XX «Злочини проти миру, безпеки людства і міжнародного правопорядку». Разом з тим, Розділ XX включає в себе надзвичайно різноманітні за своїми складами злочини, які можна визначити як міжнародні злочини й умовно їх можна поділити на наступні групи: злочини проти миру; злочини проти безпеки людства; злочини проти міжнародного правопорядку [1].
Утвердження поняття міжнародних злочинів цілком виправдано пов’язують із закінченням Другої світової війни та проведенням Нюрнберзького і Токійського трибуналів. Проте з часом в доктрині міжнародного права сформувалась думка про необхідність розмежування понять міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру.
Так, на думку М. А. Баймуратова слід виокремлювати міжнародні злочини – дії осіб, які втілюють злочинну політику держави, ніби персоніфікують міжнародні злочини держави; і злочини міжнародного характеру – дії, які посягають на інтереси кількох держав і внаслідок цього також становлять міжнародну небезпеку, але вчиняються особами поза зв’язком з політикою якої-небудь держави, задля досягнення власних протиправних цілей. Суб’єктами міжнародних злочинів є держави, їхні керівники, вищі посадові особи. Це такі злочини, як знищення груп людей за расовою, релігійною і національною ознакою; забруднення навколишнього середовища з тяжкими глобальними наслідками; злочини проти миру і безпеки людства (агресія, геноцид) [2, c. 134].
В свою чергу, класифікація міжнародних злочинів фактично вперше проведена в Статуті Нюрнберзького трибуналу (ст. 6), в якому виділені міжнародні злочини за трьома основними групами: злочини проти миру, воєнні злочини й злочини проти людяності й дає їм вичерпне визначення:
1) Злочини проти миру: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів, угод або обіцянок;
2) Воєнні злочини: Порушення законі та звичаїв війни. До цих злочинів відносяться: вбивства, катування, віддання у рабство або для інших цілей цивільного населення окупованої території, вбивства чи мордування військовополонених, вбивства заручників, пограбування суспільної або приватної власності, безглузде руйнування міст і сіл, руйнування, не виправдане військовою необхідністю, і інші злочини;
3) Злочини проти людяності: вбивства, винищення, та інші жорстокості, що вчиненні у відношенні цивільного населення до або під час війни, або переслідування за політичними, релігійними мотивами з метою здійснення або у зв'язку з будь-яким злочином, що підлягає юрисдикції Трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні. [3].
Однак цю класифікацію не можна назвати бездоганною. В ній немає чіткого позначення окремих форм злочинів проти миру, воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Отже, на міжнародному рівні поки ще немає остаточної класифікації злочинів проти миру й безпеки людства, що породжує певні труднощі для держав при прийнятті ними національного кримінального законодавства.
Що, в свою чергу, відобразилось і в Кримінальному кодексі України, який, з одного боку містить Розділ XIX «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)», а з іншого Розділ XX –«Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку». Аналізований склад злочині «Порушення законів та звичаїв війни» включений як раз до злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, а не військових злочинів, що породжує певну колізію з міжнародно-правовим розумінням.
Що стосується безпосередньо Розділу XX, то вже з самої його назви вбачається необхідність класифікації передбачених у ньому злочинів за об’єктом злочину. В літературі до злочинів проти миру зазвичай відносяться ті, відповідальність за які передбачена ст.ст. 436, 437, 438 КК; до злочинів проти безпеки людства – 439, 440, 441, 442 КК; до злочинів проти міжнародного правопорядку – ст. ст. 443, 444, 445, 446 КК [4, с. 520].
Не викликає сумнівів віднесення до злочинів проти миру діянь, що передбачені ст. 436 та ст. 437 КК. Проте, віднесення до цієї категорії злочинів порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК) викликає заперечення, на чому зокрема вказує В. О. Миронова [5, с. 21].
Передбачені диспозицією цієї статті діяння, а саме: жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, розгарбування національних цінностей на окупованій території, застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів і звичаїв війни, передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, віддання наказу про вчинення таких дій [1], по-перше, вчинюється після того, як мир вже був порушений іншими діями, а по-друге, можуть вчинюватися і без порушення миру в ході, наприклад, визвольної війни. Але, якою би війна не була – агресивною чи визвольною, учасники війни повинні додержуватися тих міжнародних угод, які регулюють порядок ведення війни та збройних конфліктів.
Тому, вважаємо, передбачені ст. 438 КК дії слід відносити не до злочинів проти миру, а до злочинів проти міжнародного правопорядку і варто зупинитись на наступній їх класифікації:
1) злочини проти миру (ст.ст. 436, 437 КК);
2) злочини проти безпеки людства (ст.ст. 439, 440, 441, 442 КК);
3) злочини проти міжнародного правопорядку (ст.ст. 438, 443, 444, 445, 446, 447 КК).
Проте внаслідок наявних протиріч до розуміння воєнних злочинів і злочинів проти миру, безпеки людства і міжнародного правопорядку, що мають місце в міжнародного праві і нашому кримінальному законодавстві маємо ситуацію, за якої відповідальність за насильство над військовополоненими та цивільним населенням встановлена як у ст. ст. 433, 434 (Розділ XIX КК України) так і в ст. 438 (Розділ XX КК України).
Проте, така законодавча конструкція створює значні проблеми з кваліфікацією цих злочинних дій, тому ми погоджуємось з тими авторами [5, с. 22], які пропонують виключити з Кримінального кодексу України статті 433 та 434, що дозволить кваліфікувати всі ці дії виключно за ст. 438 КК України, яка відповідно до міжнародних норм передбачає кримінальну відповідальність за порушення законів та звичаїв війни.
Література:
1. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
2. Баймуратов М. А. Міжнародне публічне право: підручник / М. А. Баймуратов. 2-е вид., перероб. и доп. Харьків : Одіссей, 2007. 704 с.
3. Статут Міжнародного військового трибуналу для суду та покарання головних військових злочинців європейських країн від 08.08.1945 р. (Статут Нюрнберзького трибуналу). Верховна Рада України. Законодавство України. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/998_201
4. Кримінальне право України. Особлива частина : підручник. За ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. 4-те вид., переробл. і допов. Х. : Право, 2010. 608 с.
5. Миронова В. О. Проблеми кримінальної відповідальності за порушення законів та звичаїв війни: монографія. За заг. ред. д-ра юрид., наук, проф. В.П. Ємельянова. Харків: Право, 2007. 152 с.
________________________________
Науковий керівник: Налуцишин Віктор Володимирович, доктор юридичних наук, доцент, Хмельницький університет управління та права
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
