ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ СУДАМИ ДЕЯКИХ ВИДІВ АДМІНІСТРАТИВНИХ СТЯГНЕНЬ
18.06.2008 21:27
Автор: Короєд Сергій Олександрович, здобувач кафедри адміністративної діяльності Київського національного університету внутрішніх справ
[Адміністративне право. Митне та податкове право]
Одним із видів постанов, які виносяться судом за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення по суті є постанова про накладення адміністративного стягнення (стаття 284 КУпАП) [1].
Як показує аналіз адміністративно-правової літератури та судової практики найбільш актуальними є питання щодо застосування таких адміністративних стягнень, як конфіскація і адміністративний арешт.
Розглядаючи питання конфіскації, в юридичній літературі виникає питання про можливість конфіскації предметів, які не є приватною власністю порушника. Так, М. Ктіторов зазначає про обов’язкове доведення факту права власності на майно, що вилучається, оскільки без здійснення такої дії конфіскація як вид адміністративного стягнення є незаконною. При цьому зазначається, що продукція по статті 51-2 КУпАП (порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності) не може бути у приватній власності, оскільки виготовлена незаконним шляхом й не може бути предметом конфіскації [2].
Д. Лук’янець також звертає увагу на неможливість застосування конфіскації у деяких адміністративних проступках, зокрема передбачених статтями 51-2 і 177-2 КУпАП, які передбачають конфіскацію незаконно виготовленої продукції (об’єкта права інтелектуальної власності) і конфіскацію фальсифікованих алкогольних напоїв чи тютюнових виробів, оскільки конфіскованим може бути, з огляду на норми Цивільного кодексу України, лише майно, яке перебуває у приватній власності порушника, а вказана фальсифікована продукція не може бути об’єктом права приватної власності, а тому і не підлягає конфіскації [3].
Проте, такі висновки науковців, на думку автора, дещо невірні, оскільки у статті 29 КУпАП чітко зазначено, що конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України. Отже, вищезазначені Д. Лук’янцем приклади як раз, на переконання автора, і є тими «іншими передбаченими законом випадками».
Крім того, таких «інших передбачених законом випадків» багато містяться у Митному кодексі України, санкції багатьох статей якого за порушення митних правил передбачають конфіскацію предметів, які не є власністю порушника. Тому тут нічого антинаукового немає.
Виникає також питання про конфіскацію незаконно виготовлених об’єктів права інтелектуальної власності. В цьому випадку автор вважає необхідним керуватися Інструкцією МВС України з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, згідно з якою у постанові суду має бути зазначено не про конфіскацію, а саме про знищення [4]. До того ж, стаття 265 КУпАП (вилучення речей і документів) прямо розмежовує результати вирішення судом долі вилучених речей окремо на: конфіскацію і знищення, що свідчить про можливість зазначення в резолютивній частині постанови саме про знищення контрафактної продукції, а не її конфіскацію. Така правова позиція підтримується також й Верховним Судом України [5].
Ще одним актуальним питанням є те, що конфіскація завжди виступає додатковим видом стягнення поряд зі штрафом, які зазвичай передбачені у завищеному розмірі. Тому на практиці суд також повинен накласти на порушника штраф (основне стягнення), який вдається стягнути лише в одиничних випадках через недосконалість виконавчого провадження. Отже, виникає ситуація, коли постанова суду в частині конфіскації вилученої продукції виконана, а в частині стягнення штрафу ні, що також впливає на статистику виконуваності судових рішень в Україні. До того ж, порушники в таких справах є малозабезпеченими, офіційно не працюють, перебувають у тяжкому сімейному і матеріальному становищі, що не дозволяє їм сплатити штраф в розмірі 170 грн. і більше. У зв’язку з цим, автор пропонує, що як за розповсюдження контрафактної продукції, так і за торгівлю з рук у невстановлених місцях (незаконну торговельну діяльність) має бути передбачена санкція лише у вигляді конфіскації вилучених предметів торгівлі, що, по-перше, дозволить досягнути 100% реального виконання таких постанов, а по-друге, вже сама по собі конфіскація вилученої у порушника продукції є для нього майновою втратою та відповідає меті адміністративного стягнення (стаття 23 КУпАП) і не потребує додаткового накладення штрафу.
Крім справ про адміністративні правопорушення, які передбачають стягнення у вигляді конфіскації, від органів внутрішніх справ також надходить багато справ про адміністративні проступки, санкція за вчинення яких передбачає застосування адміністративного арешту. Слід зазначити про існуючи сьогодні пропозиції вчених та відповідні законопроекти з цього приводу, спрямовані на скасування адміністративного арешту. Так, зокрема, звертається увага, що оскільки адміністративне правопорушення не є злочином, а тому порушник не потребує ізоляції від суспільства і в обмеженні його основних прав [6]. З цього приводу потрібно зазначити, що Конституція України (стаття 63) допускає обмеження особистих прав громадян за рішенням суду у таких випадках, що й має місце при винесенні судом постанови про застосування адміністративного арешту.
На думку автора, на сьогодні скасування адміністративного арешту є передчасним, адже він є дієвим видом адміністративного стягнення і на його заміну ні науковці, ні зареєстровані у парламенті законопроекти не передбачають іншого такого ж дієвого виду адміністративного стягнення, який би належним чином впливав на поведінку правопорушників, виконуючи завдання адміністративно-деліктного провадження (стаття 245 КУпАП) задля досягнення мети адміністративного стягнення (стаття 23 КУпАП). Також необхідно зазначити, що адміністративний арешт не суперечить статті 29 Конституції України та статті 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, оскільки застосовується за рішенням суду. При цьому навіть Конституційний Суд України в одній зі своїх ухвал фактично підтвердив конституційність існування адміністративного арешту, оскільки його застосування відповідає статті 29 Конституції України [7].
Обираючи такий вид стягнення як адміністративний арешт, суддя повинен врахувати не лише особу порушника, ступінь його вини, майновий стан та характер вчиненого проступку, але й пом’якшуючі і обтяжуючи обставини, а також мету адміністративного стягнення та завдання як законодавства про адміністративні правопорушення, так і завдання провадження в таких справах та обґрунтовано визначити строк арешту. І як зазначив Верховний Суд, щодо осіб, які займаються суспільно корисною працею і позитивно характеризуються за місцем роботи, навчання та проживання, необхідно застосовувати, як правило, не арешт, а інші адміністративні стягнення, а також заходи громадського впливу [8].
Автор вважає, що судді повинні не боятися призначати альтернативні адміністративні стягнення, не пов’язані із адміністративним арештом, а за наявності відповідних правових підстав, закривати справи про адміністративні проступки у зв’язку із відсутністю події або складу адміністративного правопорушення, коли затриманий вже добу чи декілька діб знаходився під вартою в порядку адміністративного затримання, адже це жодних наслідків для держави не створить, оскільки Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» [9] не передбачає відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові за незаконне адміністративне затримання до розгляду справи судом.
Література:
1. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Станом на 25 жовтня 2005 року. – К.: Велес, 2005. – 184 с.
2. Ктіторов М. Докази та адміністративне стягнення: проблема співвідношення // Право України. – 2007. – № 8. – С. 103.
3. Лук’янець Д. Проблеми застосування конфіскації як адміністративного стягнення // Право України. – 2006. – № 2. – С. 110–111.
4. Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення: Затверджено наказом МВС України від 22 лютого 2001 року № 185 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 13. – Ст. 322.
5. Застосування судами законодавства у справах про адміністративні правопорушення у сфері інтелектуальної власності (статті 51-2, 164-9 КпАП): Узагальнення Верховного Суду України від 1 січня 2006 року. Пункти 3-5 // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 5 (69). – С. 34.
6. Чкареули Циала. Делопроизводство административного проступка: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.01 / Тбил. гос. ун-т им. И.Джавахишвили. –Тбилиси, 2002. – С. 46–47.
7. Ухвала Конституційного Суду України від 31 жовтня 2002 року. Справа № 2-55/2002 №56-у/2002 / http://www.rada.gov.ua.
8. Про судову практику у справах про хуліганство: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 10 // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 2 (78). – С.7.
9. Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 1. – Ст. 1.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
