У збиранні доказової інформації одне з основних місць посідає допит. Зі всього бюджету часу, що витрачається слідчим на провадження слідчих дій, саме на проведення допитів припадає понад 80%. [1; С.5].
У зв’язку із такою важливістю допиту для повноцінного розслідування справи заслуговує на увагу питання щодо допиту особи, яка у ході своєї професійної діяльності обізнана із відомостями, що становить державну таємницю, стосовно саме цієї інформації.
Одразу виникає питання, чи може особа, яка допитується відмовитись давати показання у частині інформації, що містить державну таємницю, що стала їй відома у зв’язку із виконанням нею своїх службових обов’язків, пославшись на свій обов’язок щодо нерозголошення такої інформації?
П.5 ч.1 ст.10 Закону України “Про державну службу” серед обов’язків державного службовця називає також і обов’язок, щодо збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню [2; ст.10].
У КПК України пункти 4 та 5 ч.1 ст.69 регулюють десь близькі до поставленої проблеми питання, та встановлюють, що не може бути допитаний у якості свідка свідок, який відповідно до ст.523 цього кодексу дає показання під псевдонімом, - у відношенні дійсних даних щодо своєї особистості; особа, що має відомості у відношенні дійсних даних про свідка, який відповідно до ст.523 цього кодексу дає показання під псевдонімом – відносно цих даних.
Виходить що окреслене питання практично не врегульоване діючим КПК України.
На нашу думку допит осіб, що обізнані у відомостях, що складають державну таємницю повинен проходити у загальному порядку та на загальних підставах, але із деякими відмінностями, які продиктовані особливостями правового положення такої посадової особи, у зв’язку з чим вважаємо за доцільне розглянути ч.2 ст.215 Модельного кримінально-процесуального кодексу для держав - учасниць СНД.
Так, особи, яким орган що веде кримінальний процес пропонує повідомити або надати відомості, що складають державну таємницю мають право переконатися в тому, що ці відомості збираються у рамках порушеної кримінальної справи, та у протилежному випадку – відмовити у повідомленні або наданні цих відомостей. Особи, яким орган кримінального переслідування пропонує у відповідності до цього Кодексу повідомити або надати відомості, що складають державну таємницю, не мають права відмовитися від виконання цієї вимоги із посиланням на необхідність збереження державної таємниці, але вправі попередньо отримати від прокурора, слідчого, дізнавача роз’яснення, що підтверджує необхідність отримання вказаних відомостей органом кримінального переслідування, яке підлягає внесенню до протоколу допиту або іншої слідчої дії [3].
Але вважаємо за необхідне до моментів, у яких повинна переконатися особа, що допитується додати можливість її ознайомлення із документами, що підтверджують наявність допуску особи, яка веде допит до державної таємниці, а факт ознайомлення повинно бути зафіксовано у протоколі допиту. На нашу думку такий підхід повністю знімає з особи, що допитується відповідальність за розголошення відомостей, які становлять державну таємницю.
Також цікавою на нашу думку є і ч.3 ст.215 в якій державний службовець, який дав показання у відношенні відомостей, що складають державну таємницю, що були йому довірені, письмово повідомляє про це керівництво відповідного державного органу, якщо це не буде прямо йому заборонено органом, який веде кримінальний процес.
Законодавче закріплення подібних заходів на наш погляд не буде суперечити режиму поводження із секретними відомостями та дозволить уникнути непорозумінь і можливих спірних ситуацій у разі необхідності допиту особи, щодо державної таємниці. У зв’язку з чим вважаємо за доцільне закріпити запропоновані вище положення у статтях, що регламентують права та обов’язки свідка, тобто у ст.ст.691 та 70 КПК України відповідно.
Література:
1. Весельський В.К. Сучасні проблеми допиту (процесуальні, організаційні і тактичні аспекти): Монографія. — Київ: НВТ «Правник» — НАВСУ, 1999. — 126 с.
2. Закон України “Про державну службу” // Відомості ВРУ, 1993, N 52, ст.490.
3. Модельный уголовно-процессуальный кодекс для государств-участников СНГ: Рекомендательный законодательный акт// Информационный бюллетень. Приложение. — 1996. — № 10.
E-mail: lawyer@donapex.net
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
