Медіація є процесом, в якому неупереджена, безпосередньо незацікавлена, професійно підготовлена особа (медіатор), сприяє процесу переговорів між особами, які мають певний правовий спір. Ця досить ефективна форма альтернативного вирішення спірних правовідносин є новою доктриною яка на сьогодні не має нормативно-правого забезпечення, а отже й не застосовується. Стосується такий вид врегулювання спорів здебільшого цивільних правовідносинах та суміжних із цивільним правом галузях, а саме: трудове право, сімейне, господарське та адміністративне право, а також у кримінальному праві щодо кримінальних проступків. Медіацію ще називають «цивільним посередництвом» яке є більш гнучким, швидким та економічно ефективнішим способом досягнення врегулювання спору, ніж через відкриття судового провадження. Медіація надає змогу заощадити час, та не чекати вирішення спору у судовому порядку кілька років через професійну завантаженість суддів та відсутність необхідної кількості кваліфікованих кадрів. У більшості випадків спори за участю медіатора завершуються протягом одного дня. Конфіденційність, збереження часу та стосунків між сторонами спору, нові способи та шляхи вирішення, саме це надає медіація.
Історія медіації (посередництва) походить ще за часів Стародавньої Греції, де старости села використовувались для вирішення місцевих суперечок між жителями села. Пізніше, римське право, починаючи з Юстиніана 530–533 рр. н.е. визнало посередництво. Римляни називали посередників різноманітними іменами, такими як: заступник, примирник, співрозмовник, і нарешті, посередник. З розвитком суспільних відносин та появою нових майнових та особистих немайнових прав медіація знайшла своє правове застосування у багатьох країнах світу. Прийняття законів, створення правил та спеціалізованих центрів, та наявність численних механізмів посередництва через міжнародні організації, такі як Міжнародний центр посередництва та арбітражу (IMAC), сприяють захисту прав людини різними способами. Більшість європейських країн так само прийняли відповідне законодавство щодо медіації. Згідно зі статтею 55 Конституції України: Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань [1]. Інакше кажучи, стаття передбачає право громадян на захист своїх прав різними способами, серед яких відповідно може бути й медіація. Медіація надає сторонам незалежність в процесі вирішення спору, тобто без обмежень щодо виду засобів правового захисту. Сторони медіації самостійно визначають коло обговорюваних питань, варіанти врегулювання конфлікту (спору) між ними, зміст угоди за результатами медіації, строки та способи її виконання, інші питання щодо конфлікту (спору) та процедури медіації з урахуванням рекомендацій медіатора та інших учасників медіації. Остаточні рішення приймаються виключно сторонами медіації [2].
Неупередженість та нейтральність є провідними принципами здійснення процесу медіації.
Вкінці цивільної медіації, якщо сторони домовляться, адвокати сторін або медіатор, зазвичай складають угоду, яку сторони підписують до закінчення всієї процедури медіації. Якщо угода складна або є деталі, які залишаються невирішеними, медіатор може допомогти сторонам у підготовці угоди для підписання всіма сторонами медіації. Зазвичай адвокати сторін готують підсумкові документи. Якщо однією із сторін не є державне агентство, сторони можуть погодитись, що умови врегулювання є конфіденційними, так що єдиною інформацією, доступною для населення, є той факт, що справа була врегульована і закрита. Якщо суперечка не буде врегульована при посередництві, то справа переходить до арбітражу чи судового розгляду перед суддею або присяжними.
Українським законодавством передбачено тільки врегулювання спору за участі судді. У Цивільно процесуальному кодексі в статті 201 ч.1, зазначено: Врегулювання спору за участю судді проводиться за згодою сторін до початку розгляду справи по суті. Згідно зі статтею 202 ч.1 Цивільно процесуального кодексу: про проведення процедури врегулювання спору за участю судді суд постановляє ухвалу, якою одночасно зупиняє провадження у справі [4]. Тобто, в Україні не запроваджено на сьогодні такої альтернативи щодо захисту інтересів та прав громадян та врегулювання спірних правовідносин як в іноземних нормативно-правових актах. Запровадження інституту медіації є необхідним для зменшення навантаження на судову систему та суддів безпосередньо, адже за великої кількості зареєстрованих справ, найчастіше з’являється така сукупність соціальних якостей як “людський фактор”, який проявляться в порушенні правил застосування норм матеріального та процесуального права. Українській державі як учасниці інтеграційних та глобалізаційних процесів варто сприяти поглибленню міжнародному співробітництві та наслідуванні міжнародної практики в процесі створення не тільки судової, а й приватної медіації.
Література:
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.
2. Про медіацію : проект Закону України від 17 грудня 2015 р. № 3665 [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу: URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/.
3. Кармаза О. ІНСТИТУТ МЕДІАЦІЇ: ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ [Електронний ресурс] / Олександра Кармаза. 2017. Режим доступу до ресурсу: URL: http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2017/2/6.pdf
4. Цивільний процесуальний кодекс України [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. 2004.Режим доступу до ресурсу: URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15.
5. Yasynovskyi, I.H. (2015). Problemy vprovadzhennia ta provedennia mediatsii v Ukraini. Aktualni problemy polityky, issue 55, 260–267 [in Ukrainian].
|