Всю історію існування європейського співтовариства розвиток спільної економічної системи був одним із пріоритетних. Створення спільного розгалуженого ринку та його подальша підтримка шляхом проведення єдиної політики має головне значення для Європейського союзу. Починаючи з 1957 року, країни-засновниці заклали фундамент економічної співпраці, котра і донині реалізується у формі наддержавного утворення.
Втім, розвиток промисловості, науки та ринку призводить до змін в навколишньому середовищі, як-от забруднення атмосфери, вичерпання природних ресурсів, екологічні катастрофи і так далі. Тому політика ЄС здійснювалася з врахуванням «інтересів» природи, з твердим акцентом на запобіганні, перешкоді та запобіганню екологічним проблемам.
Роль екологічних проблем в політиці ЄС найкраще просліджується через вивчення історії Європейського союзу, яку умовно можна поділити на три етапи саме в контексті здійснення політики в екологічній та природоохоронній сфері.
Перший етап розпочався з моменту підписання Римських договорів 1957 року. Шість країн-засновниць ЄС (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція) метою створення спільноти визначали перш за все співпраці суто в економічній сфері. Причиною цьому слугував низький рівень уваги до екологічних проблем. На першому етапі існування євро альянсу прийняті нормативні акти мали прикладний характер, спрямований на вирішення задач економічного характеру, адже приймалися на підставі ст.100 Римської Угоди на виконання цілей загального ринку товарообігу.
ІІ етап (1973–1985 рр.) характеризується проведенням перших заходів із захисту природного середовища в країнах ЄС.З 1972 року ЄС отримав право вирішувати питання природоохоронного значення. Результатом таких рішень, як правило, ставали директиви – акти гармонізації права країн-членів. Саме у цей період альянс приєднався до Конвенції про охорону дикої флори та фауни та природних місць проживання у Європі, до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (1979 р.). Другий етап ознаменувався Паризькою нарадою 1972 р. (19–20 жовтня) шести країн-засновниць ЄС та трьох нових членів (Великої Британії, Данії, Ірландії). Вже 17 квітня 1973 р. після багаточисельних перемовин була розроблена «Програма дій європейських спільнот у сфері охорони природи», яка 22.11.1973 р. переродилася у Першу програму дій Спільноти з охорони навколишнього середовища. Затвердження даної програми стало відправною точкою у еволюції природоохоронної політики. 17.95.1977 р. була ухвалена Друга програма дій, яка охопила заходи природоохоронного значення до 1983 р. По суті, Друга програма була прийнята на виконання цілей Першої програми, але акцент містила на посиленні превентивної функції Союзу, раціональному використанні природних ресурсів.
Другий етап охарактеризувався переусвідомленням важливості збереження навколишнього середовища. Нерозривний зв’язок між економічним зростанням та погіршенням екологічної ситуації став очевидним. Як наслідок, економічна політика трансформувалася в еколого-економічну.
ІІІ етап, який охопив період з 1985 по 1992 рр. визначається як етап закріплення компетенції у галузі охорони навколишнього середовища за інститутами ЄС. У Римську угоду 1957 року були внесені зміни Єдиним Європейським актом 1986 року, який визначив цілі та завдання екологічної політики ЄС, а також запроваджено принцип субсидіарної відповідальності за забруднення.
В результаті третього етапу запровадження політики сталого розвитку в країнах ЄС-15 було прийнято понад 200 нормативних актів, що регулюють проблеми природокористування, створено низку органів, відповідальних за їх виконання у сфері охорони природи: Європейська комісія, Європейський парламент, Європейська агенція з навколишнього середовища. Зокрема, останній орган покликаний забезпечувати членів ЄС та інші держави об’єктивною інформацією про стан справ у сфері захисту навколишнього середовища, надання достовірної інформації населенню. Останній етап, починаючи з 1992 року, триває і донині. На цьому етапі відбувається удосконалення екологічної політики з урахуванням розширення кордонів ЄС та необхідності гармонізації законодавства нових членів Союзу до норм права ЄС. Зокрема, можна виокремити основні постулати «екологізації» політики: забезпечення здоров’я націй, раціоналізація використання природних ресурсів, покращення навколишнього середовища.
З 2001 р. екологічний елемент був інтегрований у Лісабонську Стратегію, яка особливу увагу приділяла сумісництву економічної та екологічної політик. З 2003 р., коли РЄ очолила Греція, акцент зробився на 10-річних рамкових програмах для сталого розвитку, виробництва та споживання, а також на ініціативах з води та енергії за рахунок конкретних дій в таких галузях, як розширена участь у використанні відновлюваних джерел енергії, введення екологічного виміру у зовнішню політику ЄС.
Україні, яка є сусідкою ЄС, взяла на себе низку зобов’язань перед цією організацією, сьогодні неможна зупинятися на досягнутому. Очевидно, що перед державою стоїть багато завдань, пріоритетними з яких є покращення чинного законодавства, створення ефективних гарантій економічного розвитку та екологічного захисту, оскільки меж для вдосконалення цього не існує. Саме тому вже сьогодні ми повинні ретельно вивчати досвід Європи, особливо досвід тих країн, які нещодавно стали членами ЄС, та мають практично ті проблеми, про які ми говоримо поки що гіпотетично.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
