Актуальність теми зумовлена тим, що утворення незалежної Української держави та формування національної правової системи дали вагомий поштовх до поглибленого й об’єктивного вивчення історії українського права. Науковий інтерес складає аналіз цивільного права, а саме принципу спадкування на території України у складі Київської держави та Великого князівства Литовського.
Вивченню інституту спадкування за заповітом присвячено цілий ряд українських учених правників, серед яких – В. Васильченко, О. Дзера, І. Жилінкова, З. Ромовська, Н. Харитонова, Л. Шевчук, К. Ярошенко, А. Заводський, І. Нелін та ін.
Метою наукової розвідки є порівняльний аналіз особливостей інституту спадкування за «Руською правдою» та «Литовськими статутами».
Перші згадки про спадкування на українських землях з’являються у письмових джерелах княжої доби ІХ–ХІІ століть. Серед них важливе місце посідають церковні та княжі устави (установи), уроки, договір між греками і Руссю (874 рік), збірник права «Руська Правда». Зокрема, «Руська Правда» присвячує кілька статей спадковому праву, але ще до появи письмових правових актів на території майбутньої української держави, коли вона перебувала у перехідному стані від племінного суспільства до держави, діяли народні звичаї щодо розподілу майна серед членів свого роду [1, с. 85]. Поступово закріплювався звичай спадкування за правилами письмового заповіту та переходу майна до членів родини за кровним спорідненням, без права його передачі стороннім особам. З часом коло спадкоємців істотно розширювалося, а воля спадкодавця та свобода вибору спадкоємців набувала необмеженості [5, с. 67].
Успадковувати власність можна було як за заповітом, так і за законом. За «Руською правдою» спадкувати могли лише діти, народжені в законному шлюбі. Діти ж наложниці, після смерті свого батька і пана, не одержували спадщини, проте разом з матір’ю ставали вільними.
Заповіт укладався переважно усно. Письмова форма вживалася рідко. Відповідно до ст. 100 «Просторової правди» батьківський двір без поділу переходив до молодшого сина, хоча у західноєвропейському феодальному праві в більшості випадків переваги надавалися старшому синові. Зазначимо, що у«Руській правді» відсутні норми, які регулювали би повернення посагу померлої невістки, якщо в неї не було дітей. На думку О. Неліна, ці питання вирішувалися за звичаєвим правом, згідно з яким посаг повертався родині померлої [2, с. 34].
З іншого боку, за «Руською правдою» становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала на чолі сім’ї та до досягнення повноліття спадкоємцями розпоряджалася їх спадщиною. Вдова розпоряджалась вищевказаним майном на власний розсуд, але заповідати його могла лише своїм дітям, розподіляючи розміри часток за власним бажанням. Якщо мати-вдова вдруге виходила заміж, то призначався опікун над майном неповнолітніх спадкоємців з найближчих родичів, зокрема вітчим [3, с. 121].
У разі відсутності заповідального розпорядження розподіл спадщини здійснювався за тими самими принципами кровних зв’язків та обмежень, що склалися за старим звичаєм. Обов’язково враховувалася воля глави роду або князя за їх життя. Спадкування без заповіту тісно пов’язано зі звичаєм розподілу майна. Якщо помирав батько і не залишав «ряду», спадщина розподілялася серед тих спадкоємців і тим способом, як би хотів це зробити за життя спадкодавець.
Слід наголосити, що «Руська Правда» встановлювала правила спадкування за соціальним статусом. Якщо помирав смерд і у нього не було синів, то спадщина переходила до князя. Незаміжнім донькам виділялась окрема батьківська частка майна на розсуд князя, заміжнім - нічого. Смерди становили основу вільного населення, яке мешкало на хуторах, володіли наділами землі та обробляли її. Смерди, які господарювали на приватних землях князя, називалися княжими смердами. Обмеження права на спадкування лише синами смерда насамперед пов’язано з тим, що смерди-чоловіки несли обов’язкову військову службу. Тому вважалось необхідним забезпечувати спадщиною синів, які здатні охороняти князя і свій край. На дочок такі обов’язки не покладалися. Але не виключалося, що князь міг передати спадкове майно померлого смерда і його дочці, якщо вона одружувалася з чоловіком, який міг нести військову службу [4, с. 43].
Коли помирав боярин або його урядовець, спадщина, за відсутності в них синів, переходила дочкам. Діти чоловіка від рабині (невільниці) спадщини не отримували, проте вони одержували волю разом з матір’ю.
За загальним правилом звичаю доби Київської Русі чоловік і жінка (одружені) не спадкували один після одного. Вони мали право довічного користування майном, яке належало їм особисто, та майном родини.
Таким чином, «Руська Правда» є одним з найцінніших джерел законодавчої літератури, що вплинуло на інші зібрання (кодекси) українського права наступних поколінь, наприклад, на зміст Литовських статутів ХVІ ст.
Таким чином, інститут спадкування базувався на звичаєвому праві. Держава, надаючи звичаям юридичної сили, безпосередньо втручалася і змінювала їх лише у процесі спадкування майна, розрізняючи привілейовані суспільні верстви (бояри, дружина) та суспільні низи (холопи, смерди). «Руська Правда» закріплювала і охороняла домінування прав панівних верств. Аналіз загальних норм, які регулювали інститут спадкування, дає підстави стверджувати про їх тогочасну прогресивність у питаннях охорони прав та інтересів спадкоємців.
Література:
1. Буркацький Л. К. Спадкове право України : навч. посіб. для студ. навч. закл. Київ: Ін Юре, 2008. С. 12.
2. Історія держави і права : підручник. У 2-х т. / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренко. Том 1. Київ: «Ін Юре», 2003. 635 с.
3. Історія держави і права України : Хрестоматія. Київ: Вентурі, 1996. С. 32.
4. Лозко Г.С. Українське народознавство. Київ: Зодіак – ЕКО, 1995. 238 с.
5. Ухач В. З. Історія держави і права України: навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
|