Утворення незалежної Української держави та формування національної правової системи дали поштовх до об’єктивного та глибокого вивчення історії українського права. Безумовно, велике значення має науковий аналіз правового статусу українських земель у складі Великого князівства Литовського.
Заявленою проблематикою займались знані теоретики та історики права, зокрема В. Гончаренко, В. Кульчицький, Ф. Леонтович, П. Музиченко, А. Рогожин, Б. Тищик , І. Терлюк, І. Усенко, О. Ярмиш, В. Ухач та ін.
Метою наукової публікації є визначення особливостей та відмінностей шлюбно-сімейного законодавства за трьома Литовськими статутами (1529, 1566, 1588 років).
Майнові правовідносини подружжя поділяють на: 1) речові правовідносини (відносини подружжя щодо права власності на майно та права на користування речами, які належать кожному з них); 2) зобов'язальні правовідносини (відносини подружжя щодо взаємного утримання (аліментування) та договірні відносини подружжя).
Слід наголосити, що український народ послуговувався у вирішенні шлюбно-сімейних відносин саме Литовськими статутами, тобто вони діяли близько трьох століть на наших землях. Статут 1529 р. був першим у Європі систематизованим зводом законів різних галузей права. Норми шлюбно-сімейного права були виведені в окремий розділ. У 1566 році прийнято другий статут (Волинський). Дія цього статуту поширювалася на Волинь, Поділля і колишнє Київське князівство. Спеціальні його розділи регулювали правове становище шляхти, шлюбно-сімейні відносини, опіку, продаж, спадкування, земельні спори тощо. Третій Литовський Статут (Новий), був прийнятий у 1588 р. Укладення третьої редакції Литовського статуту свідчило про високу правничу ерудицію авторів [1, с. 34].
Литовські статути докладно регулювалися й майнові відносини подружжя. Статути чітко регламентували всю систему укладання шлюбів. Так шлюб набував законної сили, якщо було виконано такі умови: наречені повинні були отримати згоду батьків, було укладено шлюб у церкві, відбулася весільна частина, було сплачено владі грошовий податок. Сімейне право за Литовськими статутами визначало майнові й особисті немайнові відносини, що виникали зі шлюбу, кровної спорідненості, опіки, усиновлення та прийняття інших осіб до сім'ї [4. с. 78].
Законодавство визначало порядок укладення шлюбу, який мав декілька етапів: сватання, оглядини, заручини, вінчання та весілля. Сватання й оглядини як підготовча стадія не мали правових наслідків. Набули поширення заручини при свідках та з виконанням символічних дій. Шлюб мав бути укладений у домовлений термін. Юридичні наслідки наступали лише після заручин. Головною частиною такого договору були майнові відносини. Відповідно до Литовських статутів, шлюбний договір мав назву «інтерциза» [3, с. 87].
Майнові відносини подружжя залежали у першу чергу від того, яке майно кожний із них вносив при вступі у шлюб, тому що придане дружини, хоча й переходило у спільну власність сім'ї, проте забезпечувалося нерухомим майном чоловіка. У випадку припинення шлюбу придане підлягало поверненню дружині, а в окремих випадках - близьким родичам дружини.
Для законного розірвання шлюбу досить було чоловікам заявити перед світським або духовним судом чи посадовою особою місцевої адміністрації про те, що вони розривають свій шлюб, і вільні вступити у новий шлюб. Дозвіл на розірвання шлюбу повинен був надаватися тільки за наявності вагомих причин: а) нездатність чоловіка до подружнього життя; б) наявність певного ступеня кровної спорідненості; в) вчинення тяжкого злочину одним із подружжя; г) перелюбство дружини; д) важка хвороба тощо. Шлюб припинявся також при оголошенні особи вигнанцем, при відході одного із подружжя у монастир. У цих випадках той, хто залишився мав право одружитися вдруге [2, с. 127].
Ухвалення Литовського статуту 1529 р. ознаменувало розширення правового регулювання сімейних правовідносин саме правовими актами, а не церковними і звичаєвими нормами. Зокрема, Литовський статут 1529 р. надавав правовому регулюванню сімейних правовідносин велике значення, про що свідчить наявність двох окремих розділів: четвертого «Про спадкування жінками та одруження дівчат» та п’ятого «Про опікунів» [3, с. 114].
У четвертому розділі цього правового акту передбачалися такі майнові й особисті права жінок і дівчат: 1) право добровільно одружуватися для княгинь та панянок; 2) спадкові: право вдови на успадковування після чоловіка в разі відсутності віна: нарівні зі своїми дітьми або на третину майна в разі відсутності дітей; право на відшкодування вартості успадкованого нерухомого майна в разі одруження з іноземцем; спадкові права дітей на майно їхніх батьків (це стосувалось не тільки жінок, а й чоловіків) – втрата права на спадкування в разі одруження без згоди батьків або вчинення насильства щодо батька або матері, втрата дівчиною-сиротою успадкованого майна в разі одруження без згоди родичів; 3) право жінки на посаг та віно: обов’язок батьків забезпечити своїм дочкам посаг і обов’язок батьків забезпечити надання їхній дочці віна; 4) право жінки на управління майном неповнолітніх дітей у разі смерті їхнього батька.
Друга редакція Литовського статуту урегульовувала сімейні права й обов’язки учасників сімейних правовідносин, передусім батьків і дітей, жінки в частині права на шлюб, спадкування та права на посаг, опікунів і неповнолітніх дітей, а також батька в частині заповідання власного майна. Цей статут передбачав, що в разі смерті батьків та інших родичів діти отримують майно, отримане їхніми батьками за службу, а також зняв обмеження на передачу у спадок або будь-яким іншим способом відчуження на користь дітей нерухомого майна. Третя «Люблінська» редакція Литовського статуту 1588 р. стала подальшим розвитком українського права, зокрема сімейного [3, с. 136].
Підводячи підсумки теми, слід зробити певні висновки. По-перше, Литовські статути позитивно вплинули на розвиток українського права, оскільки їхнім основним джерелом був збірник норм староукраїнського права – Руська правда. По-друге, сімейне право за Литовськими статутами було спрямоване на регулювання особистих і майнових відносин між подружжям, батьками та дітьми, опікунами і підопічними, усиновлювачами й усиновленими [4. с. 167].
Отже, із впевненістю можна казати, що в першій половині ХVІІ ст. категорія шлюбу сприймалася українцями двояко: по-перше, шлюб – духовний союз, освячений церковним вінчанням, а по-друге, шлюб як громадянський союз, заснований на стародавніх весільних звичаях та на договірних засадах.
Література:
1. Трофанчук Г. І. Історія держави і права України: підручник. Київ: Юринком Інтер, 2003. 512 с.
2. Яковенко Н. Від партикулярних привілеїв до правничої системи: Литовські Статути й реформи. Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005. 584 с.
3. Перший (1529 р.), Другий (Волинський) (1566 р.) та Третій 1588 р. Статути Великого князівства Литовського. Кодифікація цивільного законодавства на українських землях. Т. 1. / За ред. Р. О. Стефанчука та М. О. Стефанчука. Київ: Правова єдність, 2009. С. 57-148.
4. Ухач В.З. Історія держави і права: навчальний посібник. Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
