У Кримінальному кодексі (далі – КК) України вказівка на “примус” вживається для позначення владних можливостей держави в частині застосування заходів кримінально-правового впливу; при розкритті поняття підбурювача як одного із видів співучасників; як обставина, що виключає злочинність діяння; як обставина, яка пом’якшує покарання; як ознака складу злочину (суспільно небезпечне діяння, спосіб чи мета вчинення злочину). Це свідчення наскрізного характеру поняття, що потребує комплексного вивчення.
Зокрема, слід з’ясувати, в чому може особливості суспільно небезпечного діяння при примусі. Етимологічно слово “примус” означає натиск з боку особи; зусилля над самим собою; примушування; необхідність діяти відповідним способом незалежно від волі. Логічно виникає питання – чи може такий натиск виражатися лише дією чи також і бездіяльністю? Аналіз тексту кримінального закону може дати певні орієнтири, та, втім, чи вірні вони, все ж потрібно зважити. Так, у ч. 4 ст. 134 КК України йдеться про примушування до стерилізації, а ч. 5 цієї ж статті вказуєтя на дію, передбачену ч. 4 статті, якщо вона спричинила смерть або інші тяжкі наслідки. Очевидна вказівка саме на “дію”, тобто активну поведінку. Аналогічні вказівки в інших кваліфікованих складах (наприклад, ч. 2 ст. 151-2, ч. 3 ст. 154, ч. 2 ст. 300 КК України).
Отож, законодавець у деяких нормах виражає розуміння того, що примус завжди активна поведінка. Видається, що таке твердження потребує уточнення. Сам по собі примус, очевидно, що передбачає вимогу (спонукання) діяти певним чином або ж, навпаки, не діяти. Тобто зміст поведінки, яку винний “очікує” від того, кому адресує примус, повинен бути озвучений чи будь-яким іншим чином доведений до адресата. Тому, мабуть, примус як вимога – це акт комунікації, у зв’язку з чим справді передбачає активну поведінку Хоча при цьому вимога може бути висловлена прямо, завуальовано або ж випливати з попередньої поведінки. Тобто за своїм змістом примус є інформаційною дією.
Однак, примус як вимога повинна бути “підкріплена” певними “засобами”, які власне мають здатність впливати на поведінку особи, змушувати її діяти чи не діяти відповідним чином. Роль таких забезпечувальних засобів при примусі виконує власне спосіб як ознака складу злочину.
У КК України виділяються такі способи примушування особи:
1) Погрозою: вбивства (ч. 2 ст. 189; ч. 1 ст. 280; ст. 386); шкоди здоров’ю (ст. 174, ч. 1 ст. 280, ст. 386); заподіяння іншої матеріальної шкоди (ч. 3 ст. 154, ч. 1 ст. 206, ч. 1 ст. 355); шантажу (ч. 1 ст. 189; ч. 1 ст. 258-1, ч. 1 ст. 303, ст. 386); обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб (ч. 1 ст. 189).
2) Заподіянням реальної шкоди: здоров’ю – фізичного болю, тілесних ушкоджень, побоїв, фізичних страждань (ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 280, ч. 2 ст. 355); власності (ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 355).
3) З використанням службового становища або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності (ч. 2 ст. 154, ч. 2 ст. 258-1).
4) Іншими незаконними діями. Так, ст. 174 КК України прямо вказує на примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших незаконних дій. Тобто прямо вказано на примушування шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших незаконних дій (виділено авт.: Я.Г.).
5) Без жодної деталізації способу примушування (ч. 1 ст. 120, ч. 1 ст. 127, ч. ч. 2, 4 ст. 134, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 143, ч. 1 ст. 151-2, ч. 1 ст. 173). Наприклад, ч. 1 ст. 154 КК України вказує на примушування особи без її добровільної згоди до здійснення акту сексуального характеру з іншою особою.
Із аналізу кримінального законодавства стає зрозумілим, що законодавець не вичерпує способи примусу переліком. Втім, є підстави констатувати, що примус, як вимога домогтися бажаної для винного поведінки, може вчинятися як впливом на тіло людини, так і на психіку. Визначальним при виборі винним способу, яким примусити особу до певної поведінки, повинно бути усвідомлення, що такий вплив на тіло чи на психіку особи здатен “зламати” її волю. Суспільна небезпека примусу криється не стільки у способі, яким примушують, а у самій вимозі до особи діяти чи не діяти відповідним чином. Тобто в порушенні свободи волі людини у сфері певних правовідносин.
Важливим є питання, що відноситься до способу вчинення примусу, чи може спосіб полягати у бездіяльності. Звичайно, метод прикладів не є найефективнішим у науці. Втім, інколи моделювання ситуацій (прикладів) дає можливість знайти відповідь на шукане запитання. Скажімо, на підприємстві роботодавець особам, які не погоджуються за його “наказом” виконувати роботу, необумовлену договором, затримує зарплату, позбавляє премії тощо. Або ж, наприклад, особу позбавляють їжі, сну, засобів до існування, спілкування з рідними тощо, аби примусити до бажаної поведінки. Очевидно, що така бездіяльність може бути ефективною для досягнення очікуваного результату.
Отож, узагальнюючи аналіз суспільно небезпечного діяння при примусі, варто вказати, що примус (як вимога (пряма чи завуальована) винного до потерпілого) завжди активна поведінка. Проте спосіб примусу може бути як дією, так і бездіяльністю.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
