Аристотель описує генезис держави із первісних форм людського спілкування: «…держава – це найвищий тип громади, і мета її – найвище добро. В часовому порядку першою йде родина: вона будується на двох основних взаєминах – чоловіка з жінкою та господаря з рабом; і те й друге природне. Об’єднання кількох родин утворює селище; кілька селищ – державу… Держава це не тільки об’єднання для обміну та для відвернення злочинів. «Мета Держави – добре життя... А сама Держава – це об’єднання родин і селищ у досконалому й самодостатньому житті, під яким ми розуміємо життя в щасті й шані» [1, с. 167]. Людське спілкування є проявом та розвитком комунікативних здібностей індивіда, апогеєм якого є держава, яка створює правову матерію – закони. Отже, тут ми маємо зробити важливий висновок щодо давнього спору про співвідношення змістів категорій права та держави. Держава не є джерелом права, вона дає матерію для реалізації правових форм. Таким чином держава відповідає за питання оформлення права, а не його створення, адже вона сама походить із людського спілкування, але уже вимагає певних впорядкувальних процесів, певних правил. Держава – це результат розвитку співбуття, а не те, що визначає цей розвиток. Тобто маємо стверджувати, що право як явище онтологічне має додержавне метафізичне походження, але його категорії у повній мірі втілюються уже в нормативних відносинах [2, с. 46].
Аристотель виділяє важливу характеристику правового буття: «Адже в усьому, що становить єдине ціле, утворене з кількох частин, нерозривно зв’язаних між собою або роз’єднаних, – в усьому цьому чітко вирізняються два первні: влади й підлеглості. Це – загальний закон природи: він присутній у всіх живих істотах. Навіть у неживих предметах, от як у музичній гармонії, можна спостерігати певний принцип панування» [3, с. 21-22]. Звернімо увагу на ключові слова у цій цитаті: частина, ціле, підлеглість, панування. Скрізь, де є співбуття, мають місце у той чи інший спосіб відносини субординації, при чому питання тут не обов’язково у виконанні волі, а швидше – у ступенях, які характерні для будь-якого співіснування. Навіть суспільна воля потребує очільника і провідника, будь-яке об’єднання визначає критерій первісності: старшинство, сила, розум, рідство тощо [2, с. 47]. Навіть прямі грецькі демократії не здатні були у всьому виявляти загальну волю, а обирали окремих осіб: «Після смерті Кодра афіняни скасували монархію, і верховна влада перейшла до посадової особи, що обирається довічно і носить титул архонта» [4]. З іншого боку, якщо допустити принцип рівності як абсолютну ідею нашого співбуття, то індивідуалізм просто захлисне всі спроби впорядкування і буде вже стояти актуальним питання не про благо, а про людське виживання. Тому дійсно маємо визнати, що гармонія космосу справді багато в чому обумовлена владністю. Людина є частиною природи, а тому її закони є інтерпретацією природних, незалежно від того, сприймаємо ми право через природно-правову чи позитивістську теорію. Людина не наділена самодостатністю, а тому всі її штучні утворення так і чи інакше потребують споглядання природних процесів і аналогій з ними. Закон без підкорення це просто інтелектуальна конструкція, проект, а правове буття не може «від-буватись» версіями, воно має впорядковувати суще. Отже, маємо ще один атрибут правового буття – ієрархія-влада. Багато хто зауважить, що це і ознака держави. Так, поза всяким сумнівом, але метафізичного, священного характеру йому дає право [2, с. 48].
Аристотель доходить важливого онтологічно-правового висновку: «… ми маємо справу із законом, бо порядок і є закон. Тому доцільніше, щоб панував закон, а не котрийсь із-поміж громадян. На тій же підставі, коли буде визнано, що управляти мають певні особи, їх треба призначати охоронцями закону і його слугами» [3, с. 96]. Впорядкування є ключовим атрибутом правового буття, а порядок як стан є його метою. Цей атрибут проявляється одразу на двох рівнях. По-перше, це зовнішній рівень або космічні впорядкувальні процеси. Сюди відноситься все, що стосується переходу хаосу в космос і, зокрема, всіх природних процесів, що приводять до певного стану органічний і неорганічний світ. І, по-друге, це внутрішній рівень рефлексії щодо порядку. Впорядкувальні процеси на макрокосмічному рівні так чи інакше мають своє відображення на мікрокосмічному рівні [2, с. 49]. Звісно теорія макрокосмосу-мікроксомосу є лиш поглядом на конституцію людини, але аналогія із нею дозволяє зрозуміти те, звідки береться відчуття порядку онтологічно. Правове відчуття – це те, що в індивіді уже закладено як частині глобальних космічних процесів. Держава – це правове дзеркало людського співбуття. Разом з тим, коли ми говоримо про впорядкування, то так і чи інакше цей процес стосується або чогось пасивного, чому необхідно надати правильної форми, або ж чогось активного (хаосу), що потрібно перевести в інший бажаний стан. Маємо визнати присутність в людині діалектики правового і антиправового начал, яке подавляється за рахунок виведення порядку на зовнішній рівень через споглядання правового буття і визнання його абсолютної цінності. Отже, впорядкування – це те, що дає початок праву [2, с. 49].
Література:
1. Рассел Б. Історія західної філософії. Пер. з англ. Ю. Лісняка, П. Таращука. К.: Основи, 1995. 759 с.
2. Гоцуляк Ю.В., Гненна М.В. Атрибути правового буття у вченні Аристотеля. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 62. С. 45-51.
3. Арістотель. Політика. Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. К.: Основи, 2000. 239 с.
4. Шиллер Ф. Законодательство Ликурга и Солона. Собрание сочинений в 7-ми томах. Том 5. М.: «Государственное издательство художественной литературы». 1957 г. URL: https://prochtu.ru/text.php?avtor=552&kniga=25&f=html&p=view (дата звернення: 14.03.2020).
|