Дослідження історії місцевого самоврядування України взагалі та міського зокрема має практичне значення особливо в правотворчому процесі при підготовці нормативно-правових актів, які є юридичною основою для реформування діяльності самоврядних органів всіх рівнів. Тому, що поглиблене знання вітчизняних правових досягнень всіх попередніх періодів розвитку українського права допоможе сучасним нормотворцям запобігти помилок минулого та допоможе у створенні дієвого та відповідного національним традиціям законодавства.
До одного з таких періодів відноситься козацько-гетьманська доба, коли в новоутвореній державі – Війську Запорозькому (Гетьманщина), поза все, відбувається процес всебічного розширення сфери міського самоврядування та удосконалення діяльності в українських містах самоврядних органів. До другої половини XVIII століття в Гетьманщині сформувалась особлива правова система, одним з елементів якої будо своєрідне міське право. В сучасному розумінні систему джерел міського права Гетьманщини можна визначати як одну з самих розгалужених в порівнянні з джерелами інших галузей тогочасного права України.
Сучасні дослідження міського права та самоврядування козацько-гетьманської доби, які проводили такі вітчизняні та іноземні науковці як О.І. Береза, Ю.В. Волошин, Т.Д. Гошко, О.Г. Дарнопих, Ж.О. Дзейко, Г.С. Доманова, А.Э. Заяць, І.М. Кісіль, О.В. Коваленко, А.І. Козаченко, Н.В. Левченко, Л.В. Лесик, О.В. Макаренко, К.В. Мануілова, Т.О. Матвєєва, В.О. Нюхіна, Т.О. Остапенко, В.З. Прус, А. В. Резніков, К.І. Ровинська, Л.А. Савенок, І.О. Сердюк, Л.В. Хомко, Н.О. Чудик, Г.К. Швидько, С.В. Щербина тощо, переважно стосуються: окремих елементів правової системи Гетьманської України; загальній характеристиці джерел українського права; аналізу діловодчих актів козацьких органів влади; магдебурзькому праву як основі самоврядування українських міст Гетьманщини; правовому становищу міщан декотрих міст Лівобережної України XVIII століття та деяких інших тем про особливість діяльності самоврядних органів в містах Війська Запорозького. З наукових досліджень вказаних авторів видно, що найменше уваги приділялось характеристиці джерел міського права Гетьманщини російського походження, які мали локаційне значення. Тому дана робота присвячена аналізу саме російських локаційних правових актів українським містам на самоврядування другої половини XVII - XVIII століть.
Насамперед автор вважає, що до джерел міського права Гетьманщини відносяться: локаційні привілеї, універсали та грамоти; ручні книги з магдебурзького права; Литовський статут 1588 року та його наступні перевидання; законодавчі збірники автономної влади Війська Запорозького; правові акти суб’єктів міського самоврядування; норми міського звичаєвого права. Особливе місце серед усіх видів джерел міського права займають локаційні акти, саме вони є юридичною першоосновою міського самоврядування українських міст за магдебурзьким зразком, які почали надаватися галицько-волинськими, литовськими та польськими монархами населеним пунктам України ще з XIV століття. Встановлено, що латинське слово «locatio» має декілька значень та вживається в історико-правовій літературі як «розміщую, розташовую, поміщаю, оселяю», а щодо документів міського права як термінологічне словосполучення «закладаю нове місто». В наукових роботах зустрічається декілька класифікацій документальних локаційних актів містам, з яких найбільш поширений це простий поділ, а саме: а) правові локації, які як правило були одночасними актами про надання містам привілею (можливості) на самоврядування магдебурзького зразка; просторові локації, які були довгочасними та стосувалася господарського та громадського розвитку міст. Тобто, правові локаційні акти надавали місцевим мешканцям дозвіл самостійно утворювати свої особисті органи управління містами, підзвітні тільки центральній владі, а завдяки просторовим локаціям, переважно упорядковувалося господарське життя міст.
За суб’єктами правотворчості правові та просторові локації містам Гетьманщини другої половини XVII – XVIII століть доцільно класифікувати наступним чином: 1) чинні локаційні привілеї наданні містам України великими князями литовськими та королями польськими і Речі Посполитої; 2) локаційні універсали гетьманів; 3) російські царські (з 1721 р. імператорські) локаційні жалувані грамоти, укази та інші акти українським містам. До першої групи можна віднести наступні правові локаційні привілеї першої половини XVII ст.: Привілей на магдебургію Сигізмунда ІІІ 6 ХІІ. 1620 р.; Привілей Сигізмунда ІІІ на магдебургію Чернігову 4 IV. 1623 р.; Привілей Сигізмунда ІІІ місту Гоголеву на магдебургію 26 ІІ. 1625 р.; Привілей Сигізмунда ІІІ містечку Стародубу на магдебурзьке право 27 V. 1625 р.; Привілей Сигізмунда ІІІ місту Мглину на магдебургію 26 ІІІ. 1626 р.; Привілей Сигізмунда ІІІ Миргороду на магдебургію 10 V. 1631 р.; Грамота Владислава IV місту Переяславу на магдебургію 7 ІІІ. 1633 р.; Привілей Владислава IV місту Кролевцю на магдебургію 7 ІІІ. 1633 р. Привілей місту Чернігову Яна Казимира 1 VII. 1650 р. тощо [1]. Другу групу характерезують насамперед просторові локаційні акти гетьманів, прикладом яких можуть бути універсали: Б. Хмельницького «Про заборону козакам вимагати від київських міщан підводи і данину» від 26 ХІ. 1655 р. [2, с. 174]; І. Виговського «Про підтвердження права власності ковальського цеху [Києва] на сіножаті на Оболоні» 23 Х. 1657 р. [3, с. 61]; Ю. Хмельницького «Про заборону чинити кривду чернігівським міщанам» від 7 VIII. 1660 р. [3, с. 166]; І. Брюховецького «Про надання Чернігівській ратуші Погорілого млина, на річці Білоус» від 5 VIII. 1663 р. [3, с. 397]; П. Дорошенка «Про підтвердження борзенській громаді права на володіння млином, розташованим на міській борзенській греблі» від 29 VI. 1668 р. [3, с. 413]; Д. Многогрішного «Про надання права київським міщанам на безмитне перевезення товарів річками Дніпром, Десною, Прип’яттю та Березиною» від 7 ІІ. 1І. 1670 р. [3, с. 526]; І. Самойловича «Про надання місту Переяславу на 1680 рік прибутків з горілчаних, дьогтьових та тютюнових міських шинків, зі забороною займатися шинкуванням горілкою козакам» від 23 ІІІ. 1680 р. [3, с. 754]; І. Мазепи «Про підтвердження права міста Чернігова на село Петрушевичі, на перевіз на річці Десні, млин на річці Білоус та млин на річці Стрижень» від 17 ІХ. 1687 р. [4, с. 17]; К. Розумовського «Про відновлення діяльності магістрату міста Новгород-Сіверська» від 17 ХІ. 1752 р. [5] тощо. Що стосується третьої класифікаційної групи, тобто російських правових актів українським містам локаційного значення, то на їх характеристиці, згідно поставленої мети, ми хочемо зосередитись більш докладніше.
Насамперед, правові локаційні акти українським містам починають надаватися російськими монархами після українсько-російської угоди 1654 р. між гетьманом Богданом Хмельницьким і Військом Запорозьким та царем Олексієм Михайловичем про умови прийняття України до складу Росії. Хоча в тексті так званих «Статей Б. Хмельницького» 1654 р., на які в майбутньому також посилалися українські та російські сторони при укладання нових політичних договорів, конкретно не було зазначено, що царська влада перебирає на себе повноваження надавати чи підтверджувати українським містам право на самоврядування.
Так перший відомий царський правовий акт українським містам – це «Жалувана грамота місту Києву, як наслідок просітельного листа до государя царя Олексія Михайловича від Запорозького гетьмана Богдана Хмельницького «Про підтвердження цьому місту попередніх прав його та вольностей» був виданий вже 16 липня 1654 року [6, с. 342]. Характеризуючи дану грамоту доцільно виділити її основні положення. По-перше, вказана грамота була видана не за ініціативою російського государя, а на прохання київського війта Богдана Самковського, бургомістра, радців з товаришами, які прибули делегацією до Москви для того щоб цар підтвердив своїми грамотами попередні королівські привілеї м. Києву. По-друге, цар правовою локацією підтверджував попередні привілеї і права польських королів м. Києву. По-третє, актами просторової локації цар підтверджував наступні королівські привілеї київським міщанам: 1) київські купці звільнялися від торговельних податків; 2) приїжджі купці за торгівлю повинні платити податки місту; 3) за заняття торгівлею та промислами київські міщани мають платити щорічний внесок воєводі київському в 3 тисячі злотих; 4) київські міщани звільнялися від військової служби; 5) справи про наклепи зі сторони киян підлягали розгляду воєвод. По-четверте, оригінали королівських привілеїв представленні міською делегацією в підтвердження самоврядних прав київським міщанам, своїм розпорядженням цар передав до державної скарбниці. Практика підтвердження попередніх прав на самоврядування українським містам Гетьманщини царською владою, в наступні десятиріччя стає вже традицією. Прикладом цьому можуть бути наступні локаційні документи: Жалувана грамота міщанству міста Почепа «Про підтвердження попередніх його привілеїв» від 3. ХІ. 1665 р. [6, с. 621]; Жалувана грамота міщанам міста Києва «В підтвердження магдебурзьких прав і привілеїв дарованих їм королями польськими» від 29 ХІ. 1665 р. [6, с. 622]; Жалувана грамота міщанам міста Канева «В підтвердження магдебурзьких прав і привілеїв дарованих їм королями польськими» від 29 ХІ. 1665 р. [6, с. 623]; Жалувана грамота міщанам міста Стародубу «В підтвердження магдебурзьких прав і привілеїв дарованих їм королями польськими» від 29 ХІ. 1665 р. [6, с. 623] тощо. Всі перелічені жалувані грамоти були майже однакові як за зверненням, структурою та змістом, і головне у всіх їх було присутнє обов’язкове положення «міщанам в правах своїх та у вольностях бути як і раніше». На нашу думку, однією з останніх локаційних грамот російського походження є Жалувана грамота місту Києву «В підтвердження попередньо даних йому грамот» Катерини ІІ від 29 вересня 1764 р. [7, с. 916]. Дана грамота підтверджувала київському магістрату його право «суду магдебурського» та упорядковувала деякі справи пов’язані з веденням торгівлі та заняттям ремеслом.
До ще одних з найбільш чисельних джерел міського права російського видання, які набули поширення у XVIII ст., слід віднести укази Сенату і Синоду та резолюції імператора й Кабінету міністрів українським містам. Так прикладом можуть бути: Сенатський указ «Про заборону у Києві торгувати роздрібно приїжджим туди іногороднім купцям і про надання їм права продавати свої товари оптом київським купцям, та бути у них прикажчиками і торгувати їм товарами» від 20 ХІІ. 1760 р.; Сенатський указ «Про розгляд київському магістрату боргових справ, з векселів згідно Вексельного статуту, а з облигів, на основі Магдебурзького права, та не давати векселю перед облигом переваги» від 10 ХІ. 1768 р.; Височайша резолюція на доповідь Сенату «Про утримання Ніжинського магістрату з попередніми привілеями та грамотами» від 5 ХІ. 1740 р. тощо.
З моменту видання Жалуваної грамоти містам 1785 року та передачі функцій магістратів міським думам та управам, практика надання локаційних актів російською владою українським містам припиняється.
Враховуючи вище зазначене можна прийти до висновку, що норми вказаних російських жалуваних грамот, указів та резолюцій поряд з іншими джерелами міського права були визначеними засобами правового регулювання суспільних відносин у сфері самоврядування в містах Гетьманщини другої половини XVII – XVIII століть. Не дивлячись на сучасні наукові здобутки, дослідження українського міського права та самоврядування всіх історичних періодів попереднього розвитку потрібно продовжувати для виявлення їх особливостей і значимості.
Література:
1. Корпус магдебурзьких грамот українським містам: два проекти видань 20-х - 40-х років ХХ століття. Упоряд. і авт. дослідження В. Андрейцев [та ін.] ; ред. П. С. Сохань [та ін.]. Ксерокопія. К.: Прайм, 2000. 215 с.
2. Універсали Богдана Хмельницького. 1648-1657. Нац. акад. наук України, Ін-т історії України; упоряд. І. Крип'якевич, І. Бутич; ред. кол. В. Смолій [та ін.]. К.: Альтернативи, 1998. 383 с.
3. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). Упоряд.: І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко; Ред. кол.: П. Сохань (голова) та інші. Київ; Львів: НТШ, 2004. 1118 с.
4. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Упорядник С.О. Павленко. 2-ге вид. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. 1144 с.
5. Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф. 57, оп. 1. спр. 138, арк. 687–688.
6. Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года. Том І. (1649-1675). Санкт-Петербург: Печатано в Типографии ІІ Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. 1029 с.
7. Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года. Том ХVІ. (1762-1764). Санкт-Петербург: Печатано въ Типографии ІІ Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. 1016 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
