Упродовж майже тридцяти років незалежності України у суспільстві не вщухають дискусії щодо визначення та формулювання офіційної оцінки діяльності суб’єктів національно-визвольного руху середини ХХ століття та унормування на законодавчому рівні правового статусу тих громадян, чия активна патріотична позиція наближала проголошення національної державності в Україні.
Метою наукової розвідки є висвітлити окремі аспекти законодавчого унормування правового статусу учасників оунівського націоналістичного підпілля (далі - ОУН) та вояків Української повстанської армії (далі - УПА).
Після виборів до Верховної Ради Української РСР та місцевих рад усіх рівнів у березні 1990 року, що їх програли комуністи в трьох областях Галичини, Народний рух України порушив питання про політичну реабілітацію ОУН і УПА [4, с. 15]. Після 24 серпня 1991 року ветерани УПА, а також політичні або громадсько-політичні організації, які вважали себе правонаступниками ОУН, порушили питання про визнання Української повстанської армії воюючою стороною у Другій світовій війні. Ця вимога обґрунтовувалась тим, що задовго до появи самостійної та незалежної Української держави сотні тисяч українців у лавах ОУН і УПА боролися за свободу і незалежність України.
1 лютого 1993 року Президія Верховної Ради України ухвалила Постанову «Про перевірку діяльності ОУН-УПА». Згідно з цією Постановою на Міністерство юстиції України, Академію наук України, Міністерство закордонних справ України було покладено завдання щодо створення урядової комісії щодо перевірки діяльності ОУН-УПА. Але через відсутність належного фінансування положення Постанови не були реалізовані повною мірою [4, с. 18]. Ситуація була частково виправлена з прийняттям 22 жовтня 1993 р. Верховною Радою України I скликання Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Відповідно до цього Закону вояків УПА, які брали участь у боях проти німецьких загарбників на тимчасово окупованій території України до 1944 р. включно, було визнано учасниками бойових дій [4, с. 19]. Зокрема, пунктом другим ст. 1 Указу Президента України від14 жовтня 2006 року № 879 «Про всебічне вивчення та об’єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення» Глава держави зобов’язав Кабінет Міністрів України «розробити разом із Національною академією наук України з урахуванням фахового висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА законопроект про український визвольний рух 20-50–х років XX ст., статус і соціальний захист його учасників, в якому, зокрема, передбачити визнання діяльності організацій, які боролися за Українську самостійну соборну державу у 20 – 50-х роках XX ст., українським визвольним рухом» [4, с. 18]. У 2008 р. Президент України вніс до Верховної Ради України Законопроект «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України 20 – 90-х років XX ст.», що мав на меті визначення офіційного ставлення держави до учасників боротьби за незалежність України у XX ст. [4, с. 18].
9 квітня 2015 року український парламент більшістю голосів ухвалив Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», № 314-VlII [1]. Стаття 1 Закону окреслює перелік організацій, представники яких визнаються борцями за незалежність України (слід наголосити, що визначений перелік не є вичерпним і у подальшому може доповнюватися розпорядженням уряду України) [2]. Стаття 2 визначає юридичний зміст правового статусу учасників боротьби за незалежність України. Діяльність зазначених представників (у Ст. 1) кваліфіковано як правомірну, згідно як міжнародного так і вітчизняного законодавства [2; 3]. Стаття 3 Закону встановлює право державних органів влади, а також органів місцевого самоврядування надавати соціальні гарантії і пільги або інші виплати борцям за незалежність України та членам їхніх сімей [1].
Таким чином, по-перше, Закон уперше в історії України передбачає державне визнання історичної справедливості щодо осіб (зокрема ОУН і УПА), які провадили боротьбу за незалежність України, надаючи їм правовий статус та належне вшанування; по-друге, боротьба збройних формувань українського національно-визвольного руху у контексті міжнародно-правового регулювання була легітимною, а її стратегія і тактика відповідала нормам міжнародних конвенцій, які встановлювали правила ведення війни; по-третє, віриться, що позитивним наслідком прийняття цього Закону буде значне зменшення суспільно-політичної напруги щодо суспільної та історичної оцінки значення національно-визвольної боротьби у XX столітті.
Література:
1. Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» від 09.04.2015 року № 314-VIII. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/314-19 (дата звернення 07.10.2019 р.).
2. Ухач В.З. Правовий статус суб’єктів національно-визвольної боротьби середини 40-х – сер. 50-х років XX ст. (національне законодавство). URL: http://dspace.tneu.edu.ua/bitstream/316497/28615/1/64.PDF (дата звернення 10.11.2019 р.).
3. Ухач В.З. Історія держави і права України (конспекти лекцій): навчальний посібник. Тернопіль: Вектор, 2018. С. 169.
4. Федоренко В.Л., Білий О.В., Дрьомов С.В., Шутович В.В. Проблеми законодавчого забезпечення реабілітації вояків Української повстанської армії, які постраждали від політичних репресій радянської влади. Стратегічні пріоритети. 2008. № 3(8). С. 14-21.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
