Виборче законодавство – основа демократичних виборів та ефективного формування політичної системи, ним гарантується право громадян брати участь у виборчому процесі та право бути обраними до представницьких органів влади. Саме завдяки виборам вирішується питання щодо напрямів подальшого розвитку країни, визначаються політичні та державні лідери [1, с. 12].
Становлення виборчого права в країнах світу мало вплив на розвиток виборчого законодавства в Україні. Водночас, формування органів влади та закладення виборчого законодавства ЗУНР має свої особливості й переваги, що й обумовлює актуальність даного дослідження.
Дослідженню виборчого законодавства ЗУНР присвячено наукові пошуки С. Кульчицького, М. Луцького, І. Мищака, Б. Тищика, В. Ухача, М. Чубатої та ін. [8].
Метою наукової розвідки є проаналізувати окремі положення виборчого законодавства ЗУНРу.
Як слушно зазначав І. Терлюк, Західноукраїнська народна республіка від самого постання, навіть в умовах серйозних труднощів: претензіями на її землі з боку сусідніх держав, збройною агресією на свою територію, міжнародним невизнанням і т. ін., у внутрішній політиці демонструвала спокійну, злагоджену і успішну роботу по розбудові національної держави, наводячи лад та безпеку населення. Особливе значення для розбудови ЗУНР як національної держави, насамперед через виразну національно-демократичну ідеологію, мали її конституційне законодавство й конституційно-правові пошуки [2, с. 146].
Особливість виборчого законодавства Західноукраїнської народної республіки полягає, насамперед, у тому, що воно було розроблене за короткий час, але за рівнем демократичності не мало на той час світових аналогів.
13 листопада 1918 року Українська національна рада прийняла «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської імперії», що складався з п'яти артикулів і визначив основні конституційні засади ЗУНР. Так, зокрема, «Артикул 4 закріплював верховенство і суверенітет народу в державі, який здійснює їх через свої представницькі органи, обрані на підставі загального, рівного, прямого виборчого права під час таємного голосування, за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни держави, без урахування національності, статі» [3].
Основою виборчого законодавства ЗУНР стали прийняті навесні 1919 р. закони (на той час – в ЗОУНР), що спрямовувалися на вдосконалення політичної системи держави – «Про вибори до Сойму Західної области Української Народної Республіки» і «Про скликання Сойму Західної области Української Народної Республіки». Цими нормативними актами визначався порядок обрання та діяльності нового парламенту (вибори планувалися на червень 1919 р.). Так, згідно з прийнятим УН Радою Виборчим законом (14 квітня 1919 р.), однопалатний Сейм мали обирати громадяни на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активне виборче право надавалося громадянам, котрі досягли 20 років, пасивним виборчим правом користувалися особи від 28 років. Депутатів слід було обирати за національно-пропорційною системою, тобто за кожною національною групою, залежно від кількості населення, відтак було визначено певне число депутатів. Це гарантувало всім національним меншинам, незалежно від перебігу виборчої кампанії, право мати своїх депутатів у парламенті. Так, з 226 депутатів Сейму українці мали обрати 160, поляки – 33, євреї – 27, німці – 6. Це навіть давало національним меншинам більше мандатів (66 співвідносно до 160 українських), ніж було процентне співвідношення національних сил у державі, де українці становили 75% населення. У зв’язку з цим львівський науковець Б. Тищик справедливо наголошує, що такого демократичного, на державному рівні, забезпечення прав національних меншин при виборах законодавчих органів, по суті, не знала і не знає донині світова виборча практика [4, с. 178]. Існувала певна категорія осіб, які позбавлялися свого виборчого права обирати чи бути обраними, а саме - особи душевнохворі, раніше засуджені за вчинення кримінальних злочинів, за злочини і порушення проти виборчої свободи [5].
Хоча, в силу розвитку історичних подій, проведення виборів у червні 1919 р. стало неможливим, дослідження особливостей виборчого законодавства ЗУНР є важливим з точки зору вдосконалення як вітчизняного виборчого законодавства, так і діяльності органів влади у контексті його формування. Адже, як зазначив М. Стахів: «Українська Національна Рада і Державний Секретаріат працювали гарячково над тим, щоб будова державності мала виразну легальну підставу і щоб таким чином панував у державі правний порядок» [6, с. 53]. Аналізуючи діяльність Державного Секретаріату, Виділу УНРади та самої УНРади, а також законодавство про Сойм та про вибори до Сойму, правознавець констатував, що УНРада твердо стала на засадах загальної демократії, відкидаючи рішуче всілякі концепції обмеження прав народу щодо вибору свого найвищого законодавчого органу, в тому числі «трудову демократію», що була характерною для діяльності Директорії, та «радянську систему» з її пролетарською диктатурою [7, с. 75]. Коментуючи положення закону про обов’язкове виділення майже 30 % мандатів представникам національних меншин, М. Стахів стверджував, що «таким чином закон усував раз на завжди національні виборчі конфлікти» [6, с. 53].
Таким чином, виборче законодавство – важлива ланка в побудові Української держави, адже від його якості значною мірою залежить подальша ефективність роботи представницьких органів. Виборче законодавство має опиралось на демократичні цінності, забезпечувати верховенство і суверенітет народу шляхом обрання ними представницьких органів на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування. При цьому важливе дотримання громадянських прав усіх виборців, незалежно від національності, віросповідання і статі.
Література:
1. Марцеляк О. Виборче право: сучасне розуміння і сутність. Публічне право. 2011. № 2. С. 12-18.
2. Терлюк І.Я. Правове забезпечення національного принципу державного будівництва у ЗУНР. Західноукраїнська народна республіка та її місце в історії українського державотворення (до 100-річчя проголошення). Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції (1 листопада 2018 р.). Львів. Випуск 2. С. 145-149.
3. Луцький М. Правова характеристика конституційного законодавства ЗУНР. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2014. - Вип. 27(1). С. 30-33.
4. Тищик Б. Законотворча діяльність та державний устрій Західноукраїнської народної республіки. Галичина: Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. 2001. № 5-6. С. 195-201.
5. Маланій О. Конституційне законодавство ЗУНР. Університетські наукові записки. 2010. № 1. С. 56-63.
6. Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон: Український робітничий союз, 1959. Т. ІІІ. С. 53.
7. Чубата М. В. Дослідження істориками права законодавчих основ організації та діяльності центральних і місцевих органів державної влади в ЗУНР. Часопис Київського університету права. 2015. № 1. С. 73-78.
8. Ухач В.З. Історія держави і права України (конспекти лекцій): навчальний посібник. Тернопіль: Вектор, 2018. 378 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
