Як свідчить багатовікова історія людства, злочинність є постійним супутником його існування та розвитку. Більше того, в останні століття у переважній більшості країн спостерігається зростання рівня найбільш небезпечних злочинів. Значною мірою це зумовлено складним перехідним етапом розвитку держави та багатьма іншими, як суб’єктивними, так і об’єктивними чинниками [4]. Перший писаний закон, який ми можемо досліджувати, це складений на основі звичаєвого права, збірник законів, який відомий нам під назвою «Руська правда», складений у Київській державі у ХІ – ХІІ століттях. Це був перший писаний кримінальний кодекс, згідно якого можна було здійснити суд, відносно того, чи іншого злочину. В основі правового регулювання суспільних відносин у Галицько-Волинській державі були джерела права Київської Русі, які відповідали її соціально - економічному розвитку, тому не було необхідності створювати нове законодавство. Проте під впливом нових соціально-економічних, культурних і політичних відносин галицько-волинські князі видавали грамоти, які розвивали та вдосконалювали чимало положень руського права. Головними джерелами права в Галицько-Волинській державі були звичаї, Руська правда, князівське законодавство, магдебурзьке право, церковне право.
Захоплення і утримання українських земель польсько-литовськими феодалами поступово обумовило зміни як у судоустрої, так і в судочинстві України. Так, до кінця ХІV ст. судоустрій і судочинство в тій частині України, що входила до Великого князівства Литовського, було подібне судоустрою і судочинству княжої доби. У середині ХVІ ст. було проведено судову реформу. На Більскому сеймі (1564 р.) магнатів і шляхту було позбавлено права судової юрисдикції. Великий князь створив у кожному з повітів, на які було розділено Велике князівство Литовське, земський, гродський і підкоморський суди. Кримінальні справи розглядалися у гродських судах. У містах, де діяло магдебурзьке право, судові справи розглядалися судовою колегією, яка складалася з війта і лавників. Їхня юрисдикція поширювалася на міщан. Вагомою була судова компетенція церкви. Діяли церковні духовні та доменіальні суди [5].
В українських землях, що ввійшли після цього об'єднання до складу Польщі, було поширено польську судову систему. Водночас на українських землях залишався чинним Литовський статут 1566 р. Після прийняття у 1588 р. ІІІ Литовського статуту він стає джерелом права в усіх українських землях і діяв там як найавторитетніше джерело права протягом багатьох років .
Деякі особливості мав процес розгляду справ у так званих копних судах (судах громад), діяльність яких здійснювалася в українських землях за часів їх перебування у складі Литви і Польщі. Право на існування копних судів було оформлено законодавчо, зокрема, в артикулі 9 розділу ХІV Литовського статуту 1588 р., яким вони за своїми функціями і самостійністю прирівнювалися до інших урядових судів . Копні суди розглядали справи про крадіжки, розбійні напади, знищення чужого майна, завдання тілесних ушкоджень, вбивства тощо. Як зазначає дослідник копних судів Губик А.О., їх діяльність базувалася на звичаєвому праві українського народу, підтвердженням чому є те, що "в копному судочинстві збереглося чимало рис, характерних для судової діяльності громад періоду Давньоруської держави". Однією з характерних особливостей копного судочинства, на думку Юхо І.О., було те, що "в ньому мало місце поєднання в одній особі судового і слідчого органу" [5].
Універсали гетьмана Богдана Хмельницького є важливим правовим джерелом, яке дає можливість проаналізувати процес формування кримінального права Української держави в середині XVII ст., адже переважна більшість універсалів, незалежно від свого основного змісту, вказують на певний злочин як суспільно небезпечне діяння або бездіяльність та можливе покарання за вчинене. Кримінально-правові норми гетьманських універсалів спираються на такі правові джерела Української держави — Війська Запорозького: Зборівські статті 1649 р. та привілеї польських королів, а з 1654 р. — Переяславсько-Московські статті та царські грамоти.
Ліквідувавши у 1781 р. полково-сотенний устрій, Катерина ІІ запровадила в Лівобережній Україні адміністративний губернський устрій. З другої половини 90-х pp. ХVIII ст. губернська реформа розпочалася і на Правобережній Україні. 3 новим адміністративним поділом України в значній мірі була пов'язана побудова тут судової системи. Так, на початку XIX ст. у таких українських губерніях, як Слобідсько-українська, Херсонська, Катеринославська та Таврійська судові системи були приведені у відповідність з судовою системою, що функціонувала у корінних губерніях центральної Росії. В той же час на Правобережній Україні, яка з 1569 р. по 1793 р. знаходилася у складі Речі Посполитої, а потім була приєднана до Російської імперії, до 1830 р. продовжувала діяти система польських судів, яку було ліквідовано царським указом від 30 жовтня 1831 р. Судова система Правобережної України стала схожою з судовою системою Лівобережної України [5].
В 1917-1920 pp. в умовах жорсткої боротьби за владу функціонувало кілька форм української національної державності. У цей же період відбувався активний пошук ефективних і оптимальних моделей українського національного права. Суди та правоохоронні органи Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії в їх діяльності деякий час керувалися законами колишньої Російської імперії та Тимчасового уряду. Характеризуючи законодавство гетьмана П. Скоропадського, продовжував діяти дореволюційний Статут кримінального судочинства".
У Західно-Українській Народній Республіці судоустрій і судочинство базувалися на законодавстві Австро-Угорщини. Позитивним у створенні органів державної влади та правової системи ЗУНР стало те, що вона не пішла шляхом революційних, соціальних експериментів, зокрема, не було повністю ліквідовано старе австрійське законодавство, яке продовжувало діяти, оскільки не суперечило цілям Української держави. Це стало однією з гарантій забезпечення стабільності держави, оскільки ліквідація старого законодавства і відсутність нового могли призвести до правового нігілізму та анархії в державі" [5].
Процес формування в Україні основ радянського кримінального права поширювався за принципом доцільності, який протиставлявся принципу законності. Офіційний орган ЦВК України систематично друкував декрети, постанови, накази та інші документи Російської республіки, які з моменту їх опублікування набували юридичної сили в Україні. Головні завдання права, що їх визначила Програма Російської Комуністичної партії, Декрети II Всеросійського з'їзду Рад та прийняті органами влади РСФРР наступні нормативно-правові акти, ставали також першоджерелами права в радянській Україні.
Одним з найбільш дієвих інструментів забезпечення тотального контролю більшовицького центрального керівництва над усіма сферами суспільного життя мало стати радянське кримінальне право. Свідченням цього стало віднесення в сталінській Конституції (1936 р.) усього кримінального законодавства до відання СРСР в особі його найвищих органів державної влади. Процес десталінізації СРСР приніс звуження сфери кримінальної відповідальності та її пом’якшення за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки. Так, вже в 1954 р. відміняється кримінальна відповідальність за прогули та самовільне полишення роботи. З січня 1955 р. знижуються кримінальні покарання за дрібні крадіжки (за окремі з них встановлюються виправно-трудові роботи). Разом з тим, законодавець посилював відповідальність за найбільш тяжкі злочини, зокрема спрямовані проти життя громадян. Наприклад, указом ПВР СРСР "Про посилення кримінальної відповідальності за навмисне вбивство" (30 березня 1954 р.) було відновлено застосування смертної кари до навмисних убивць [7].
Вироблені загальні та специфічні положення і принципи розвитку вітчизняного кримінального права лягли в основу діючого сьогодні Кримінального кодексу України, що був прийнятий 5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Серед новацій Кодексу, відзначимо наступні: відповідальність за навмисне доведення підприємства до банкрутства, фіктивне банкрутство, незаконну приватизацію державного і комунального майна шляхом заниження його вартості або використання підроблених приватизаційних документів; введення кримінальної відповідальності за такі злочини проти громадського порядку і моралі, як проституція, примушення до зайняття проституцією або втягування до неї. При цьому, якщо раніше передбачалася відповідальність за зґвалтування тільки жінки, то тепер передбачена кримінальна відповідальність за подібні дії і стосовно чоловіків; вилучення норми про кримінальну відповідальність за образу або наклеп (ці питання вирішуватимуться в цивільно-правовому порядку) тощо. Водночас у новому КК України залишилися недопрацьованими ряд інститутів. Це суттєво погіршує процес застосування кримінального закону, вимагає нових змін і доповнень. А отже, - забезпечує пролог розвитку вітчизняного кримінального права.
Література:
1. За редакцією В.В. Сташиса. В.Я. Тація Кримінальне право України. – Харків, 2010.
2. За редакцією В.О. Навроцького Українське кримінальне право. – К. 2013
3. Любов Паномаренко. Руська правда. https://www.rulit.me/books/ruska-pravda-read-394363-1.htmlІ
4. І.Й. Бойко. Актуальні проблеми держави і права. – К. 2013.
5. Десертація з права. Перебудова кримінального процесу України в контексті Європейських стандартів: теорія, історія і практика, Тацій В.Я. 2004р.
6. Злочини і покарання в Україні-Гетьманщині за універсалами Богдана Хмельницького (1648-1657 роки). А. Козаченко. Вісник Академії правових наук України. 4/ 35.
7. Терлюк І.Я. Огляд історії кримінального права України. - Львів, 2007.
________________
Науковий керівник: Жеребецька Романа Володимирівна, Чижиківська ЗОШ І-ІІІ ступенів, Підберізцівська ОТГ
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
