Правова спадщина Українського народу,особливо в період Гетьманщини, відіграє важливу роль у розбудові сучасної незалежної та суверенної Української держави. Еволюція сімейного права протягом історичного становлення соціуму, його тенденції розвитку, а також формування соціальної моралі і права слід враховувати при дослідженні історії шлюбно-сімейних відносин в контексті повсякденності.
Теоретичну основу дослідження становлять публікації І. Бойка. В. Гончаренка. А. Кістяківського, В. Кульчицького та ін.
Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити розвиток шлюбно-сімейних відносин на теренах Гетьманщини.
З давніх-давен майнові відносини між членами сім'ї в Гетьманщині були врегульовані звичаєвим правом, тому не мали відповідного оформлення в нормах писаного закону. Сім’я починалася зі шлюбу. Термін «шлюб» у Гетьманщині мав два значення: по-перше, шлюб як визначений законом та заснований на добровільній згоді договір між чоловіком і жінкою про спільне життя аж до смерті з метою створення сім’ї та продовження людського роду; по-друге, шлюб як подружнє життя [2, c. 133].
Шлюбний вік за звичаєм для нареченого був 18 років, для нареченої - 16 років. Обов'язковою умовою взяття шлюбу була згода батьків на шлюб дітей, мовчання – також згода. Шлюб без батьківського благословення призводив до позбавлення спадщини [2, c. 133]. Цими положеннями у Гетьманщині підтверджувався давній український звичай, на основі якого головну роль у виборі подружньої пари та в матеріальному забезпеченні нової сім'ї відігравали саме батьки. Майно подружжя ґрунтувалося на правах роздільної власності. При укладанні шлюбу дружина приносила придане, а чоловік дарував їй віно - частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріальною гарантією шлюбу [1, c. 67].
З укладенням шлюбу дружина була підвладна чоловікові як зверхникові сім'ї. Чоловік був законним опікуном дружини, розпоряджався її посагом та особистим майном, виступав від її імені в суді як у цивільних, так і кримінальних справах, не потребуючи для цього окремого вповноваження від дружини [4, c. 135]. Це є свідченням того, що дружина не мала повної юридичної самостійності.
У Гетьманщині була лише одна перешкода вільного вибору подружньої пари - це заборона укладання шлюбу між близькими родичами, причому близькість споріднення встановлювалася на основі церковних правил. Порушення цього правила призводило до визнання шлюбу недійсним. Розлучені особи мали право укласти новий шлюб, але не раніше як після шести місяців від дня розірвання попереднього шлюбу. Однією з особливостей церковного шлюбу до 1765 р. було його оформлення за допомогою «вінцевої пам'яті».
З кінця XVII ст. згідно з «Правами за якими судиться малоросійський народ» легальне подружнє життя починалося як з дня весілля, так і з дня вінчання. Припинявся шлюб зі смертю одного з подружжя чи з розлученням [1, c. 68]. Вирішення справ законності шлюбів і офіційних розлучень, а також питання віри й моралі належали до компетенції церковних судів. Однак питання про майнові спори розлучених вирішували місцеві судові установи.
Шлюборозлучний процес відображав соціальну нерівність між станами: привілейовані особи, обізнані з законодавством і юридичними нормами, мали змогу організувати швидке розлучення, або хоча б принаймні прискорити його. Крім так званих законних шлюбів з церковним вінчанням, у Гетьманщині існував шлюб на «віру» - по суті, цивільний шлюб, в якому жінка була рівноправна з чоловіком.
У Гетьманщині детально регламентувались особисті та майнові відносини між батьками та дітьми, а також регламентувався поділ дітей, котрі народилися у законному шлюбі й поза шлюбом. Діти, які народжувалися у законному шлюбі, мали повноту прав, встановлених законом для легальних дітей, інші діти цих прав не мали.
Українське право XVIII ст. знало інститут усиновлення. Усиновленням вважався правовий акт, за яким батьки брали чужих дітей як своїх і допускали їх до спадщини. Право усиновлення мали особи, старші віком від усиновлюваних, а також особи вільного стану і такого ж, як усиновлені. Усиновлення мало бути добровільним, заснованим на взаємній згоді усиновителя й усиновленого, зголошене і записане в урядових книгах [5, c. 228].
Отже, сімейне право свого часу досягло високого рівня, врегульовуючи відносини подружжя, батьків і дітей, опікунів і підопічних, усиновителів та усиновлених та інші. Регламентація цієї важливої галузі права в ті часи засвідчує розвинутий характер шлюбно-сімейних відносин Гетьманщини у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. Вивчення сімейного права Гетьманщини сприяє розумінню походження і суті більшості правових засад та інститутів сучасної правової системи України.
Література:
1. Кульчицький В. С. Кодифікація права на Україні у XVІІІ столітті. 1958. 409 с.
2. Ухач В.З. Історія держави і права України (конспекти лекцій): навчальний посібник. 2020. 378 с.
3. Бойко I.Й. Правове регулювання цивільних відносин в Україні (ІX–XX ст.): Киів: Атіка, 2013. 348 с.
4. Гончаренко В.Д. Історія держави та права України. Київ, 2013. 704 c.
5. Кістяківський А.Ф. Дослідження «Права, за якими судиться малоросійський народ». 1879. 276 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
